Для голосування необхідно авторизуватись

Талант не має кліше

Чи було у Вас, що доводиться робити щось лише з почуття обов’язку.  У мене так постійно. Сьогодні ми з мамою вирушаємо окультурюватися. Йдемо на якусь  масову, благодійну виставку. Мама говорить, що треба розвиватися культурно, виходити в люди. Оскільки, моє оточення, це більшість дітей з неблагополучних сімей.
– Ще нахапаєшся від них хороших манер! – іронічно говорить мама.
Та насправді, саме діти з нормальних сімей у моєму класі поводяться огидно. Що не слово, то лайливе. “Це круто!”  – вважають вони. А ще глузують над іншими, знущаються. Від кого переймати манери, ще варто посперечатися. Та мама завжди права!
Дивно, на виставці було повно народу. Я думала, що на подібні заходи ходять лише зосередженні на вихованні батьки. Та однолітків теж вистачало. Роботи вражали. На початку, я жалкувала, що повелася на мамину пропозицію. Та виставка варта уваги. Картини передають витончену душу художника.  Саме те, чого не вистачало мені. Я так не вмію. Років п’ять займаюсь живописом і тільки передачі кольору мені не вистачає. Принаймні так говорить Євгенія Степанівна, мій вчитель. Яскраві кольори пейзажів зачаровували. Класична музика в залі доповнювала і загострювала відчуття. Це неймовірно! Описати словами побачене тяжко. Автор справді молодець. Блукаючи залами, я втратила плин часу. Деякі картини переглядала по кілька разів, і кожного разу знаходила в них щось нове.
– Ну нарешті, я тебе знайшла. – почула я мамин голос. – Ти де поділась?
– Тут я. Культурно розвивають.- підтримала мамину хвилю.
– Давай тільки без іронії.- стала як завжди поправляти мені зачіску, наче я  маленька.
– Добре. А ти де була?
– Зустріла знайомих. Говорили з ними про навчання за кордоном.
– А, круто.-  Втікаю від цих розмов. Слухати мамині розповіді про пріоритетність освіти за кордоном вже набридло. Вона швидко знайде гідного співрозмовника. Все одно, вона вже спланувала все моє життя.
– О, і ці тут. – вирвалося з моїх вуст. Мої дорогоцінні однокласники. Купка дітей заможних, пихатих батьків. Мажори, одним словом. І чому тільки моя мама ставить їх мені в приклад?! Не бачу жодного гідного з них. Куди б зникнути? Не хочу потрапляти їм на очі. Відходжу в куток. Там теж є картини.  І залишитися наодинці єдине бажання. Та біля тих картин вже є поціновувач. Помічаю дівчинку. Підійшовши ближче, розглядаю портрет. На полотні дівчинка, щаслива та усміхнена. Поряд жінка і чоловік. Мабуть, батьки. Всі щасливі, очі заливаються яскравістю та радістю. Позаду видніється фонтан та силуети інших людей. Гарно. Дівчинка поряд чимось схожа на портрет. Оглядаю її. І справді, стовідсоткова схожість, лише замість однієї ноги у неї металевий протез. Я такі тільки по телевізору бачила, та можу уявити скільки він коштує.
– Це ти? – запитую.
Дівчинка підводить очі, і мовчки кидає головою. А потім йде геть, кульгаючи.  Тепер її очі вже не такі щасливі, як на портреті.
Я наче прикута, стою на місці.  Ще довго милуюся цим витвором мистецтва. Та коли увагу відвідувачів привертає ведуча заходу для знайомства з автором всіх картин, повертаюсь в зал.  Це ж ця дівчинка, інвалід. Дівчинка розповідає про своє хобі, звідки черпає натхнення. Тільки про біль мовчить. А це помітно по очах. Організатор виставки просить небайдужих зробити благодійні внески на лікуванні художниці. Більшість удають, що нічого не чують, включно моїх авторитетних кумирів. А я вже знаю куди витрачу збереженні кошти на новий телефон. Талант за гроші не купиш. А дівчинка має творити. Її картини роблять світ прекраснішим. Хоча б для мене. Талант не має кліше!

3

Автор публікації

Офлайн 1 тиждень

helenpavlenko

3
Коментарі: 1Публікації: 1Реєстрація: 27-08-2020