Дві грані

1

Якщо в косметичці у дівчини лежить чорна губна помада це перші дзвіночки, які кажуть, що щось тут не те, а якщо у тій же косметичці спостерігається лише чорна помада – це клініка, – так думають прості середньостатистичні люди з міцними та непохитними ідеалами життя, які їм нав’язали батьки, а тим у свою чергу їхні батьки і так далі …

Віта Рум’янова, яка мала таку ситуацію у своїй сумці для косметики вважала це абсолютно нормальним явищем. Вона не зважаючи на свій до біса  юний вік – шістнадцять років, плювала на думки людей з  високої вежі. Можливо це звучить, як підлітковий максималізм… Та срати! Живемо один раз. Потрібно все спробувати чи то суші або наркота!  Все рівно кожен буде чинити, як йому дозволяє внутрішнє я, що має свою певну межу, за яку не вийде.

Віта сиділа за столом та вдруге, рясно профарбовувала свої вії, чорною як смола у пеклі тушью. Якщо вірити буквам, що були надруковані на упаковці, то даний косметичний засіб мав би створювати надприродній об’єм, що зводив би людей, ну а точніше чоловіків з розуму…Але в реальності Віта молилась, щоб тільки вони, тобто вії не злиплися і не перетворились в наглядний приклад ефекту « павучих лапок».

  • Віто, – долинув із –за дверей жіночий голос з нотками знервованості.
  • Що? – відгукнулась вона в той самий момент, коли двері у її кімнату відчинились й там стояла жінка, яка шістнадцять років тому дала життя Віті – Катерина Рум’янова, висока, струнка жінка, з приємними рисами обличчя: великі карі очі урівноважували довгий вузький ніс та невеликі пухлі губи, а гостре підборіддя обрамляло загальний образ, немов новорічна гірлянда ялинку. – Сніданок уже вистиг .. я що дарма його готувала? І до того ти знову запізнишся в школу!
  • Віта закотила на відмінну від матері, не карі, а сірі очі, схилила голову на бік, що копна чорно-синього волосся впала на її на обличчя й занудливо промовила:
  • Не дарма..я зараз поїм..не люблю гаряче, ти ж знаєш. Ну а про каторгу ..сьогодні все рівно останній день і можна не спішити… Поки всі першокласники  не розкажуть по три сраних віршика і не заспівають десять таких же пісеньок, ніхто нікуди не рипниться.
  • Віто слідкуй за словами, ти дівчина, – зауважила вона. – Почув би твій батько, що говорить твій язик – голову би зніс… І досить фарбуватись, краще йди снідати.

Віта кивнула головою й ще десять хвилин возилась над своїм макіяжем. Руки тягнулись до чорної губної помади, але передумала. Вона так завжди всім в очі кидається…сьогодні буде однозначно без епатажу. Закинувши косметику назад в темну коричневу сумку, Віта нарешті потягнула свої занадто худі ноги на кухню, де на неї на  скляному італійському столі чекав сніданок, смажені й уже холодні яйця і салат. З іншого, протилежного боку, сидів її батько Андрій Рум’янов – високий чоловік, з русявим волоссям і сірими очима, саме на нього Віта була схожа найбільше, але не характером. Її батько являвся жорстокою та деспотичною людиною. Всі завжди мали його слухатись, навіть якщо хтось хотів висловити щось інше. Зазвичай це була Віта, але переживши десять скандалів, вона як мати почала тупо махати головою і погоджуватись з усіма його словами, бо так було простіше.  Життя – це доволі цікава штука, постійно потрібно під когось прогинатись – це в гіршому випадку, а в кращому, тобто в  ідеальному, це коли хтось гне  свою дебелу спину під твої капризи, але тут вже кому, як пощастить.

Віта зайшла на кухню, мати мила посуд, батько пив каву й щось читав у своєму чорному товстому блокноті, на мить його очі піднялись й знову опустились  пірнувши у те середовище звідки виплили. Роздався брязкіт, від якого Віта здригнулась. Мама розбила тарілку.

  • Та, що за ранок, – промовила вона, швидко збираючи гострі рештки.
  • Ти не поранилась? – запитав Андрій.
  • Ніби ні! Віто принеси віник.
  • А де він?
  • Там де завжди, в коморі за відрами.

Віта пішла за ним й через секунду повернулась, але він був уже не потрібний. Підлога чиста.  Катерина уже рясно намилювала руки біля сірої металевої раковини немов ті збирали не скло, а лайно заражене сибірською язвою та чумою.

  • Віто ти запізнишся в школу,- зненацька сказав батько, глянувши на наручний годинник EPOS , подарований  дружиною на його тридцять п’ятий день народження, тобто два роки тому. – Потрібно дружити з пунктуальністю й не бути такою розхлябаною.
  • Не запізнюсь,- заперечила вона, -і я не…
  • До речі, – перебила її мама, – Нам вже потрібно виїджати, щоб не потрапити у пробку й при тому потрібно заїхати в хімчистку й забрати твій костюм.
  • Ти не могла раніше сказати?- невдоволено пирхнув чоловік. – Завжди думаєш заднім місцем.
  • Ти що хочеш з самого ранку посваритись ? Це взагалі твій костюм, а не мій!
  • Нічого я не хочу з самого ранку! Я не винний, що у тебе голова не працює й язик також.

« – Почалось, – думала Віта, спостерігаючи за батьками. – Все як завжди, стандартно. Посваряться, зберуться й мамина фраза з порогу : “Віто приготуєш вечерю!»».

  • Віто приготуєш вечерю! – пролунав голос Катерина.
  • Чого потрібно було і очікувати, – засміялася вона.

Вхідні двері квартири з гулом закрилися. Батьки дівчини весь свій час проводили на роботі, вони працювали на Житомирському бронетанковому заводі, головними інженерами й часто залишалися до глухої ночі, а деколи зовсім не приходили додому, хоча на те була інша причина. Навіть коли Віті було п’ять років вони без страху залишали її в дома саму на цілісінький день. Тому  за ці довгий  час вона звикла до цілковитої самотності. Але останні роки життя з ними перетворилися на пекло: вони нарікали на Вітин зовнішній  вигляд, називали сатаністкою, критикували її захоплення малювання та музикою, пиляли за навчання, придиралися до дрібниць, говорили, що з неї нічого путнього не вийде і в кого вона така вдалася. Її це страшенно засмучувало й заганяло у депресію, навіть декілька йшла з дому, але їх це мало турбувало. Казали: « Куди вона дінеться, все рівно повернеться, або міліція приведе за руку».

Сполоснувши тарілку під холодною водою, бо гарячу вимкнули, дівчина нарешті подалась до школи. Вийшовши зі свого будинку, який височів одразу біля непомітної зупинки вул. Мала Бердичівка, вона підняла голову й у сто мільйоний раз оцінила вбогий вигляд дев’ятиповерхівки, де ці всі роки жила на восьмому поверсі. Дерев’яні , а місцями пластикові вікна, над  і під якими були вифарбувані в брудний зелений колір прямокутники нагнітали якийсь незрозумілий депресивний стан. Дерево і пластик немов зіткнення минулого і майбутнього в одному сущому об’єкті, на якому вже третій рік висить меморіальна табличка з яскравим вінком. Тут хтось загинув.

Перейшовши дорогу Віта попрямувала до школи, до якої дорога займала приблизно десять хвилин, це якщо йти нормальним темпом, або п’ятнадцять  – нікуди не поспішаючи й паралельно рахуючи всіх горобців, які будуть траплятись на цьому святому шляху. Доплентавшись до кінця вулиці, де з  лівої сторони в кількох десятків метрів знаходився пам’ятник конструктору С.П. Корольову  стовбичили деякі її однокласники. Зігнувши голову  й завернувши в право, Віта зробила вигляд, що не побачила їх. З нею часто таке траплялось, вона могла побачити у натовпі знайому людину, але не віталась. Різко відверталась. Якийсь психологічний збій. Нормальні люди такого зазвичай не роблять.

Чим ближче було до школи, тим ясніше Віта чула музику – гучну, аж хрипучу, святкову й символічну. Нарешті в першись у знайому чотириповерхову пофарбовану  у світло жовтий колір будівлю – середню загальноосвітню школу номер 12, дівчина помітила, як на подвір’ї гасали першокласники з букетами та повітряними кульками, а вчителі нервово то виходили то заходили в приміщення їх любої роботи. Вони знали дві години пекла – й все можна дихати спокійно, без робочої задушливої астми.

Віта також зайшла у знайомі, старі як цар Горох, дерев’яні червоно-коричневі двері  й попленталась сходами на другий поверх. Понуро привітавшись, вона сіла на своє місце, третю парту з кінця на середньому ряду. Очі шукали Таню, але її не було.  У класі панувала, як завжди звична атмосфера, у яку Віта вписувалась як диван або стілець. Яна одна з найкрасивіших дівчат, сиділа колихаючи одною ногою, й вихвалялась, що  на канікули поїде до Європи : відвідає  Францію, Німеччину, Бельгію, Італію… Христина, яка займала друге місце в рейтингу «красуня», говорила, що влітку хоче піти на роботу й трохи підзаробити грошенят, але на що таки не розкололась. Ліна, яка ні яким боком не входила в цей рейтинг, але часто намилювала свою сраку, щоб в нього прослизнути, в соте розповідала про свого хлопця, в яких позах він її має в себе у ліжку та скільки вони разом заливають у себе алкоголь, Віти на це малювалась цікава асоціація – автомобіль та бензоколонка,  а потім як він її кидає, і вона бігає за ним  немов голодна  рохкаюча свиня за їдлом.

Невдовзі колобком до класу закотилась класна керівничка Олена Олегівна, або в народі ООН –   жінка невисокого зросту й розміри тіла якої справді нагадували великий об’ємний червоний шар, бо часто носила цей колір, а очі такої же простої геометрії, кольору нефриту, завжди стріляли  в різні сторони (ООН вбиває людей – сміялись хлопці) ніколи не могли сфокусуватись  на чомусь одному. У свої п’ятдесят вона, нічого особливого не досягла, викладала хімію, скоріше не викладала, а привалювала до класу, шкребла на дошці жовтою неякісною  крейдою сторінки які потрібно опрацювати в книжці  й « обов’язково зробити конспект!»  в кінці року який дотошно сиділа й перевіряла. Особливо ООН ловила кайф від помилок, які знаходила  й епічно виплавляла їх червоною гелевою  ручкою, часто навіть за них знімала бали. Абсурд, як для хімії, головне, щоб правильно було, а як уже написано «сульфітна кислота» чи « сульфітна кіслота» – уже не відіграє таку важливу роль в цьому шкільному дешевому балеті.

  • Бігом на лінійку! – торохтіла вона, не знаючи куди приткнути свою велику тушу в сто п’ятдесят кілограм, з яких сто – чистий жовтий, масний жир, який нажерла у своєму маленькому, затхлому від хімічних реагентів кабінеті  разом зі своїм другом психологом  Андрієм Валентиновичем. Саме його найбільше з вчителів не любила Віта, він настільки дратував, що тільки від одного вигляду цього чолові нудило – стиляга хібстер, скоріше закос під цю субкультуру. Писклявий голос мерзенно звучав й бив по голові, а дибільні тести, що  він кожної п’ятниці приносив на першу велику перерву убивали усіх.

Після того, як скінчилось все те, що відбувається кожен рік з тисяча дев’ятсот якогось там, Віта похапцем потягнула  з  опецькуватих рук ООН табель, й не помітно для свої однокласників чкурнула геть з класу, не попрощавшись. Так як на годиннику йшла друга година дня, а батьки мали повернутись у восьмій годині вечора, дівчина вирішала погуляти. Купивши в кіоску простої негазованої води, Віта потяглась в сторону Чорного Тюльпана  – пам’ятника загиблим воїнам у Афгані, який встановили десь близько місяців десять тому, а може і більше. Простий, але надзвичайно трагічний  – чорний кремезний тюльпан, був вставлений на круглу, пласку коричневу плиту, з боку якої по колу світлішим кольором ясно читався надпис « Братам загиблим у Афгані», а і ще навколо цього лежали трапецеподібні тонкі плитки з іменами людей, які віддали своє життя незрозуміло, за що. Віта сиділа на лавці й дувала про це, про війну, від чого кинуло в холод, хоча на дворі стояла справжня спека. Сонце кидало свої прямі промені не задумуючись про наслідки для живих істот на якійсь нікчемній, забрудненій з озоновими потоншеннями, які назвали хибним терміном « дірки», Землі. В людей у голові дірки, а не в атмосфері.

  • Ну, що прибухнемо, біля пам’ятника? Як то кажуть обмиємо його,- почувся для Віти знайомий голос, це була її однокласниця – Ліна, разом з Яною та Валентином.
  • Давай,- відповів хлопець. – Опа хто тут!
  • Віто, давно не бачились. Як ся маєш? – запитала Ліна.
  • Нормально, – встала вона з лавки, щоб піти геть.
  • Куди це ти так шкидко? Не хочеш з нами, – показала Яна пляшку зі спиртним « Спелая Вишня».
  • Ні, дякую, не маю такого дурного бажання!
  • Та ну залишся, – схопив Валентин її га руку. – Буде весело!
  • Ні! – закричала Віта, висмикнувши руку. – Ні! Ні!
  • Істеричка ненормальна і не дивно чому з тобою ніхто не хоче дружити, що з зовні чмо і всередині аналогічно, – хмикнула Ліна. –  Ось і залишайся у своєму йобаному готському світі сама!
  • Я не …- почала заїкатись Віта, але сил опиратись не було, розвернулася й пішла не обертаючись.
  • Шлюха! – закричав у спину Валік.
  • Кончана шлюха, – додала Яна регочучи.

Сльози підступали до горла  й почали душити Віту, як гумовий джут.

« – Ні, ні, – думала вона,  – я не маю на це право, я маю бути сильною і не зраджувати собі…ніколи!»

Ніхто її не розумів, тільки називали готом, але вона  не була такою її манера одягатися і фарбуватися, є своєрідний спосіб виражатися, показувати свою незвичність, своє бачення на цей  несправедливий і жорстокий світ. Її образ це вивіска людських страхів. Страх керує світом і всіма людьми, тільки десятки надзвичайно розумних і хитрих персон, знають як правильно використовувати цю зброєю, якою легко перетворювати людей на стадо баранів, які роблять тільки те, що їм наказують, цим отуплюючи й отруюючи їх голови. Навіщо думати, якщо є своєрідний « вожак» який скаже, що їм робити, а головне як. За рахунок страху живе усе на цьому світі, у тому числі політика і економіка, а засоби масової інформації, немов щеплення у автомобілі при правильному використані запускає все в рух. Цим вони керують нашими головами, думками, діями… Забивають у наші мізки своєрідну систему, а якщо ти чиниш її опір, ти одразу стаєш ненормальним, всі тичуть у тебе пальцями, кажуть, що тобі треба лікуватися і всяке інше. Навіть, якщо ти слухаєш не таку музику як всі, чи читаєш не таку літературу, чи одягаєшся не так або у тебе не така як усіх зачіска  – ти відразу стаєш ворогом і всі намагаються вломити тобі, як правильно жити в  світі, при цьому люди які тобі це втирають є низькоінтелектуальними і пустими тінями , ставлячи з себе королів світу. Деякі звісно здаються і йдуть у сіру бездумну хмару, але одиниці все таки залишаються при своєму, виглядаючи в очах людей ненормальними.

2

Автор публікації

Офлайн 3 місяці

Eva Basista

2
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 05-02-2019

Коментувати

Проста авторизація через соц.мережі: