“ПРОСИЛИ ТАТО, ПРОСИЛИ МАТИ…”
“Здавна українська земля славилась своїми звичаями та традиціями. Вони формувались століттями і переходили від батька до сина, від матері до доньки…
З особливою пошаною (і відповідальністю) зберігали весільні традиції. Адже весільний обряд є основою зародження нової сім’ї та продовження роду”, – ось так красномовно описується про “ВЕСІЛЛЯ ПО-УКРАЇНСЬКИ: ТРАДИЦІЇ ОДРУЖЕННЯ…”. (Джерело: “Рівне – 1”-Традиції).
– “ПРОСИЛИ ТАТО, Й ПРОСИЛИ МАТИ, І МИ ПРОСИМО, – ПРИХОДЬТЕ ДО НАС НА ВЕСІЛЛЯ”, – молодий і молода кликали людей на своє весілля, низько кланялися, подаючи господарям свіжий, випечений, невеликий хліб (хлібець у вигляді шишки (“шишка”), – розповідала моя бабка НАТАЛІЯ. – Так колись було. Ой, файно було!”.
Ми саме завітали на гостини до своєї родини у НОВОСЕЛИЦЮ разом з нашим маленьким первістком РОМЧИКОМ та чоловіком ОЛЕКСАНДРОМ.
Була неділя. Напрочуд гарний і сонячний день, ніби віщував про те, що всеньке село готувалося – очікувало на радісну родинну оказію – весілля.
Весело і дзвінкоголосо вигравала музика, чарівні ніжні мелодії линули далеко, аж поза НОВОСЕЛИЦЮ. Чулося, як хтось співав нашої, української “ОЙ, ЧИЙ ТО КІНЬ СТОЇТЬ…”, “В САДУ ГУЛЯЛА, КВІТКИ ЗБИРАЛА…”. На вулиці Головній майже коло кожного паркану було багатолюдно і гамірно. Люди очікували весільну процесію…
То молода вродлива дівчина з ТУРЕЧЧИНИ (кут села) виходила заміж за хазяйського сина – гонорового парубка з КУТЯНЩИНИ. Весілля було велике, вишукане, багате…
– Бабко, а чого ти заговорила про весілля і про те, як воно було колись? – поцікавилася я.
– Та-а-а… Ай, лиши мене, не питай, дитино, – якось із жалем, ніяковіючи, відповіла бабка НАТАЛІЯ.
Я ж наполегливо допитувалася…
– Та казала я тобі вже. Колись було файно, весело, добре. А головне – по-БОЖОМУ, по-людськи. І кликали по-хазяйськи…
– Так – так, вірю – вірю, бабко! Ми таке вчили в інституті – про народні звичаї й обряди. Такі багатющі, життєдайні, цілющі, українські звичаї.
– Ти знаєш, дівонько, “раньше” (раніше) молодий і молода кликали на весілля усіх із хати, із сім’ї. Низенько кланялися людям.
– “ПРОСИЛИ БАТЬКО, Й ПРОСИЛИ МАТИ, І МИ ПРОСИМО, – ПРИХОДЬТЕ ДО НАС НА ВЕСІЛЛЯ”, – казали. – А люди відповідали: – “НАЙ БОГ ВАС БЛАГОСЛОВЛЯЄ, ДІТИ!”.
– Ну, чого очі, очі твої сумні, бабко?
– Ади, дитино, приходили до нашої хати, на подвір’я тато й мама молодого кликати на весілля.
– А де ваші молоді хазяї? – питають мене… – Та на роботах. Де ж їм бути? – відказувала їм я (тато – у колгоспі ветеринаром працював, мама – медсестрою у лікарні).
– То перекажіть, щоб вони приходили на весілля до нас. Наш син жениться.
– Бабко, а що було потім?
– Переказала мамі й татови… – сумно почулося від бабки НАТАЛІЇ.
– Ну, ти знову зажурилася, – продовжувала я.
– Неправедно (неправильно), недобре ці “багачі” (заможні люди) зробили. Вже й немолоденькі, пора у цім життю щось знати, – “ожила” – розговорилася бабка. – Я би так сказала: – Передайте своїм молодим хазяям, аби приходили до нас на весілля нашого сина. ТА Й ВИ ПРИХОДЬТЕ. – Я би й не прийшла, кому ж “траба” (треба) старих і поганих на оказії? А якби й пішла, то на другий день, повитала би молодих, – говорила мені бабка НАТАЛІЯ. – Добрий і розумний чоловік і жінка всіх із хати кличуть – за стіл на оказіях. А гості радяться (“совєтуются”) у сім’ї поміж собою, кому із родини йти на весілля, – продовжувала.
Довго ще ми спілкувалися з бабкою НАТАЛІЄЮ на цю тему. Вона якось повеселіла, “віджила”, її бесіда, така цікава і корисна, була жвавою, цінною, бадьорою і багатою.
І дійсно, – яка ж чудова і неповторна, багата і дивовижна, мелодійна і чарівна, наша славна УКРАЇНА! Своїми багатовіковими, історичними, невмирущими традиціями, неймовірними українськими народними звичаями та обрядами – у білосніжних вишиванках, милозвучних співанках, вишиваних рушниках, заквітчаних оселях – світлицях УКРАЇНА наша славиться далеко поза своїми межами.
Як справжня корінна українка, щиросердно закохана – залюблена у свій рідний край, я зрозуміла найголовніше: – де б ми не були, в яких обставинах не опинилися, що би нас не спіткало на життєвій ниві, як би добре чи тяжко нам не було, – ми завжди повинні залишатися людяними людьми, і про кожного пам’ятати…
І ЩОБ І МИ, І ДІТИ НАШІ МОГЛИ СКАЗАТИ: – “ПРОСИЛИ ТАТО, І ПРОСИЛИ МАТИ… І МИ ПРОСИМО: ПРИХОДЬТЕ ДО НАС… УСІ ПРИХОДЬТЕ!”.
ТАМАРА РОМАНЮК.
Автор публікації
Титул: Вибір видавця (Вересень 2021)
Титул: Небайдужий читач
