Посадила мати вчора біля хати квіти:
Білосніжнії троянди, що любили діти.
Посадила й поливала тії ніжні цвіти,-
Щоб в великій сій родині всі були щасливі.
Поливала, примовляла – талан закликала,
Щоби доленька безжурне життя дарувала.
Доглядала ненька діток, снів не добачала,
Та не встигла й оглянутись, як душа зів’яла.
Розлетілись із гніздечка мамині пташата,
Та й забули стежку рідну, що вела до хати.
В’януть у саду тім квіти, матір посивіла,
Стежка поросла травою, хата оніміла…
Все чекала на порозі ненька своїх діток,
Та нема давно вже звісток із поштових скриньок.
Все сиділа і чекала, сльози проливала,
Бідну доленьку свою тихо так прохала:
«Подаруй моїм синочкам щасливії роки,
Щоб завжди вони й повсюди лиш були здорові.
Щоб їм доленька щасливе життя дарувала,
Щоб удача їх ніколи більш не полишала».
Промовляла-закликала вгору цю молитву
І крізь сльози все прохала в неба ще хвилину…
В’януть у саду тім квіти, кульбаба рясніла,
Стежка поросла травою, хата оніміла…
Повертають через роки в краї рідні діти –
Біля хати, де зростали, опадають цвіти.
Не зустріне більше мати на порозі ріднім,
Не накормить більше з печі своїм хлібом свіжим.
Не спитає більше сина, як у нього справи,
Не погляне більше в очі сині: сині, мов кришталі.
Поспішайте в краї рідні, де рясніє м’ята,
Де на вас завжди чекає ваша рідна мама.
Поспішайте, повертайте до отчого дому,
Поки є куди вертатись, поки є до кого!
26.02.2018, © Анна Силка