Для голосування необхідно авторизуватись

ДВА ШЛЯХИ, ДВІ ДОЛІ.

 

Вечоріло. Олег і Наталя сиділи на кухні, пили чай з печивом, як почули, що хтось постукав у хвіртку. Жінка схопилася щоб піти, відчинити, але чоловік її зупинив. Адже на вулиці уже темніло. Не варто жінці, та ще й вагітній іти увечері на вулицю.
– Я сам піду, подивлюся, хто там. Ти сиди, пий чай. Не хвилюйся. – І вийшов на вулицю. Через деякий час зайшов у будинок:
– Слухай, Наталю, тут одна знайома пропонує набір посуду дешево придбати. Ось, візьми, подивися, – і поклав перед дружиною велику картонну коробку. Наталя підійшла, заглянула всередину: там лежав новий набір з шести емальованих каструль ніжно зеленого кольору з квітами посередині. Посуд вона любила. В житті керувалась правилом – найкращий посуд в користування, найгірший – на полицю у шафу. Адже життя одне, воно таке коротке, і потрібно жити сьогоднішнім днем. У пам’яті часто зринала історія її дідуся і бабусі, які колись, у складні післявоєнні часи прикладали багато зусиль, щоб побудувати будинок, налаштувати побут. І коли новий будинок було збудовано, облаштовано новими меблями, раптом захворіла бабуся, і не могла виконувати догляд за оселею, тож продовжували вони жити у малесенькому будиночку, де роль кухні, коридору, вітальні і спальні грала одна – єдина невеличка кімната, де й пройшла уся подальша частина їхнього життя… А новий великий будинок так і стояв прибраним, але порожнім. Потім, після їх смерті, родичі просто викинули усі речі. Бо ж мода на них давно минула вже була. Тож, Наталя не роздумуючи, з радістю погодилася на купівлю нових каструль, ще й ціна була геть смішною.
Коли посуд було куплено, і Наталя ретельно вимивала його у мийці під теплим струменем води, Олег сидів навпроти, за столом і розмірковував уголос:
– Ось, сиджу, і думаю… І чого б то Оксана посуд продавала?.. Не пам’ятаю, щоб вона торгівлею займалася. Але речі нові. Сказала, що терміново потрібні гроші. Невже знову «зачепилася»?
– А «зачепилася» – це як? – допитливо глянула на чоловіка.
– Це значить – запила . Вона колись уже лікувалася від алкогольної залежності, деякий час не пила, вийшла заміж, працювала. А тут – принесла посуд…
Наталю хлопець привіз до себе з далекого краю недавно, то ж вона ще погано знала жителів мікрорайону міста, де жив Олег.
– І скільки ж їй років?
– Двадцять шість.
– На два роки старша за мене, – сказала Наталя. Ще молода!
Оксана перерахувала гроші, що отримала за набір посуду, і якусь мить стояла в роздумах. Було відверто шкода каструль, адже то був подарунок Іллі на день народження. Так нічого й не довелося в них приготувати… Але всередині якийсь непереможний голос настирливо нашіптував:
«Біжи вже, купуй… вгамуй свою спрагу. Ти ж цього так хочеш!» … І вона зробила крок у сторону магазину…
… Проснулася у своїй кімнаті. Якусь хвилину лежала непорушно. У голові все було схоже на вінегрет. Нічого не пам’ятала. Як прийшла додому, як роздяглася. Спробувала напрягти свою пам’ять, і згадала, як біля магазину зустріла Генку, Серьогу і Лєнку. Як купила пляшку горілки, вийшла з магазину, як вони уже потирали руки, бачачи у її руках таке довгоочікуване спасіння А далі – провалля… Голова нестерпно боліла. Усе тіло трусилося. Спробувала підвестися, але руки й ноги не слухалися…
Двері до кімнати відчинилися, і на порозі з’явився Ілля.
– Ну, що ти ? Прийшла до тями? Сердито поглянув на Оксану. – Я піду, зроблю тобі гарячого чаю.
– Не треба чаю. Хочу випити, – прошепотіла вона.
– Оксано, схаменися! Сердито крикнув Ілля, і вийшов з кімнати, голосно грюкнувши дверима.
Жінка ледве піднялася з ліжка. У роті геть пересохло. Зробила два кроки і вперлася поглядом у дзеркало. Подивилася на своє відображення: скуйовджене волосся, синяк під оком…. Під очима набряки… «Треба схаменутися, треба схаменутися! Поки не пізно… Та ще й ця новина, про яку дізналася кілька днів тому… Вагітність… Що з нею робити? Так невчасно… А може народити дитину?..Ні, треба зробити аборт. Ні, народити дитину… Дитину… Від Іллі. І нічого, що він набагато старший за мене. Майже на двадцять років… Та і його судимість… Ні, треба перервати цю вагітність.. Але ж я ще молода. .. Так хочеться маленьку лялечку… Все! Треба схаменутися. Треба випити гарячого чаю з лимоном, і забути про те, що було раніше… Треба триматися. «Треба триматися» Лише й звучало у голові молодої жінки… «Адже якщо дізнаються на роботі , зразу ж звільнять мене. Треба триматися. Я сильна, і я справлюся!» Та голова боліла просто нестерпно. Усе тіло трусилося, і так хотілося похмелитися…
Вона переступила поріг кухні. Там чоловік уже тримав у руках гарячого чайника.
Оксана підійшла до столу, сіла на стілець і обхопила голову руками. Схилилася біля чашки з гарячим чаєм. Якусь мить так сиділа, потім піднялася, подивилася благальним поглядом на чоловіка…
– Мені погано, Ілля. Зроби що-небудь….
– Не треба було пити! Мов відрізав чоловік.
У чоловіка теж колись були проблеми з алкоголем, але він справжній молодець. Тримається. Не те, що вона… Два роки не пила спиртного, навіть не нюхала. А тепер от … нічого не може вдіяти з собою…
Як же картала себе Оксана за ту тягу до зеленого змія… Як ненавиділа себе за свою слабкість, за те, що не втрималася, і зірвалася знову… А все через нього, через Іллю. Це він у всьому винен. Це через нього вона знову заглянула у чарку.
Ілля дійсно був грубим і іноді ображав дружину. Бувало, що й руку простягнути міг. Як і тоді, тиждень тому. Накинувся на жінку за невипрану сорочку. Влаштував грандіозну сварку. От вона й не втрималася. Було дуже прикро й образливо. Вона стримувала себе із усіх сил, а потім усе-таки не витерпіла, пішла до сусідки, попросила налити їй склянку горілки, і не вагаючись, випила одним рухом. То був початок… Початок кінця.
Тиждень по тому грошей вдома уже не було. А випити хотілося. Та ще й додалася щоденна ранкова нудота… Перемагаючи себе пішла до лікаря, і дізналася, що вагітна. Першою думкою була радість. Бажання народити дитину, ростити її разом з Іллєю, радіти сімейному щастю. Але щоденне непереборне бажання випити тьмарило усі думки і мрії. Ілля, не зважаючи, що у нього вже були дві дорослих доньки від першого шлюбу відреагував на те великою радістю, але після того, як дізнався, що Оксана знову вживає алкоголь якось притих, зажурився… Пробував поговорити з дружиною, навіть погрожував, та ніякі методи не мали впливу на жінку.
Якось вранці Ілля просто влетів у кімнату дуже розлючений.
– Оксано, ти винесла з дому набір посуду? – подивився сердито на дружину. Вона відвела погляд вбік.
– Ні. – Збрехала йому. – Я не чіпала посуд. Його вкрали. Я залишила двері відкритими, тобто забула замкнути, коли йшла на роботу, а коли прийшла додому, посуду не було вже.
– Брешеш! Ілля раптом з усієї сили стукнув кулаком по столі.
– Ти брешеш! Ти його пропила, Оксано! Ти пропила посуд! Він замахнувся на жінку важким кулаком, але стримався в останню мить, і лише зневажливо подивився на неї, потім розвернувся, і вийшов з кімнати, голосно закриваючи за собою двері. Оксана опустилася на стілець, схилила голову, закрила обличчя руками, і голосно заплакала.. Заплакала від сорому, від свого безсилля. Безсилля перед самою собою, перед своєю слабкістю, що не може встояти перед спокусою, яка змінює її життя, свідомість, руйнує її особистість… Потім тремтячими руками дістала сигарету з пачки, що лежала на столі, взяла запальничку і підкурила її. Затягнулася…Глибоко вдихнула, але згадала, що вагітна, подивилася на сигарету, і потушила її в попільничці. Відсунула вбік чашку з чаєм, що вже встиг захолонути. Найменше в цю мить їй хотілося чаю. Думки знову повернулися до того, що панувало в її серці останній тиждень.
– «Де взяти випити?» – знову роїлось у її голові. Вона знала: вдома спиртного немає. І грошей теж немає. У Іллі якщо і є гроші, то він їх уже надійно сховав, бо ж позавчора дізнався, що вона витягла у нього з кишені п’ятдесят гривень. Останні.
До будинку зайшов Ілля.
– Так, давай очухуйся, скоріш. Приходь до тями. І спробуй ще хоч раз понюхати спиртне. Приб’ю, мов скотину. І на дитину не подивлюсь! Здохнете разом! – І знову вийшов з хати Оксана ще якийсь час сиділа, похнюпивши голову, потім підсунула холодний чай, і випила його. До вечора ледве протрималася. У погребі перебирала картоплю, та робота текла кволо і неспішно. Страшенно хотілося випити. А ввечері, вискочила з погреба, і метнула через тин, до сусідки. Впала на коліна перед бабою Іриною, і благала налити їй xоч двадцять грам горілки. Та баба Ірина була тямущою жінкою, і налила молодій сусідці цілу «чекушку». Що там ті двадцять грам…

* * *

Сьогодні неділя, вихідний день. Зазвичай Наталя в цей день відвідувала Храм. Тому, сьогодні вранці вона встала, зібралася, причепурилася, Задоволена, вона підійшла до дзеркала, подивилася на своє відображення. Повернулася боком. Притисла тісніше сукню до себе, і погладила животика, що вже почав помітно виступати. Вони з Олегом чекали на свого первістка. Звичайно ж, Олег хотів сина, а Наталя мріяла про донечку. Уявляла, як буде учити її шити, вишивати. Уявляла, що донечка буде, як і вона закохана у квіти. Мріяла про платтячка, бантики, косички… Якусь мить стояла, милувалася собою, і навіть не помітила, як у кімнату зайшов Олег. Він став біля дверей, обіперся об одвірок, і милувався своєю молодою вагітною дружиною. Наталя, побачивши чоловіка, вся аж зашаріла, сором’язливо посміхнулася .
– Я машину уже завів. То ти хутчіше збирайся.
– А може я сама піду? Пішки. Прогуляюся. Свіжим повітрям подихаю. Адже на вулиці чудова весняна погода.
– Ні, Наталю, не дай Боже, з тобою щось трапиться в дорозі. Ні, ні, і ще раз – ні!
– Ну, гаразд. – Вона підійшла до коханого, ніжно поцілувала. – Поїхали.
Поки їхали до Церкви, Наталя всю дорогу щось розказувала, щебетала і не вгавала. Чоловік задоволено слухав, іноді посміхався. Олег до церкви не ходив, але не перечив дружині.
– Ну, ти біжи, я почекаю тебе.
– Ти їдь додому, я й сама можу прийти.
– Ні, я краще тебе тут почекаю. Подрімаю поки.
– Гаразд, – розплилася у посмішці Наталя, ще раз поцілувала чоловіка, вискочила з авто, і побігла. Потім після служіння приїхали додому, пообідали, перевдяглися і пішли на прогулянку, до річки. День пройшов весело і цікаво.
Повечерявши, Олег і Наталя вмостилися зручніше перед телевізором. За переглядом фільму Олег заснув, а Наталя вирішила піти й полити розсаду томатів, що уже була висаджена на невеликому городі, за будинком. Розмотала шланг і почала тягнути його до грядки, як побачила Олегову маму, свою свекруху, що якраз підійшла .
– Та куди ж це ти сама тягнеш того шланга? Він же важкий, а тобі потрібно берегтися. Тобі не можна напружуватись. Вона рвучко вихватила у невістки з рук садовий шланг, і сама потягнула до грядки.
– Мамо, але ж я можу й сама полити розсаду, – запевнила молода жінка.
– Ти можеш, але не зараз. Тобі потрібно берегти себе і маля. Я чотирьох народила, але батько мене завжди беріг. Де Олег? Чому він дозволив тобі самій поливати город?
– Олег спить. Нехай відпочине, адже сьогодні вихідний.
– Значить треба було зачекати, поки встане.
Вони разом розмотали шланг і вода веселим струмочком полилася на грядки. Свекруха побігла, принесла маленького стільчика.
– На, ось, сідай. Не напружуйся. Ноги повинні відпочивати.
Пройшов місяць. Животик Наталі все більше округлявся. Вона продовжувала мріяти про дівчинку. Олег лише посміхався, і впевнено стверджував, що народиться син!
Дні розмірено проходили у щасливої молодої пари. Молоде подружжя майже ніколи не сварилося між собою. Олег ледь не носив на руках свою дружину. Як міг, піклувався про неї та їхнє майбутнє маля. Батьки молодих не могли натішитися дітьми. У сім’ї панували лад та спокій. Наталя від народження мала спокійну вдачу, не прискіпувалася до чоловіка по різних дрібницях, і він відповідав їй тим же.
Якось увечері,коли денна спека вже спала, у ворота постукали. Наталя пішла, щоб відкрити, і побачила п’яну молоду жінку.
– Олега можна?
– Олега? Зараз покличу. Здивовано дивилася на незнайомку Наталя.
– П-поклич.. Бббудь ласка. Ледве вимовила жінка. У руках у неї був якийсь великий пакет. Наталя покликала Олега. Чоловік підійшов до хвіртки. Наталя залишилася позаду нього.
– Олег, привввіт.
– Оксана?- Здивувався Олег. – Привіт. Оооо, що ж це ти? Знову взялася за старе?
– То ннне важливо. Ось, ковдра, майже нова. Купи. Дешево віддам. По ціні ппппляшки горілки.
– Ого! Вже й ковдри виносяться з дому!
Жінка подивилася на Олега, і раптом заплакала…
– Так. А що мені робити? Я випити хочу! Проклята моя доля… Я ж вагітна.
– Вагітна? І випити хочеш?
– Дуже хочу! – п’яна жінка не вгавала.
– Знаєш що, Оксано? Ковдру я в тебе не куплю. Не потрібна мені ковдра. І грошей на горілку теж не дам.
– Дай хоч дитині… Куплю собі щось поїсти. Вигляд її просто жахав: голубі, але помутнілі від алкоголю очі, навколо розмазана туш. Ніс почервонілий. На губах яскрава рожева розмащена помада. Волосся заповстане, давно не мите. Чорна футболка, святкові чорні штани, але видно, що на землю, в пилюку, ними сідали не один раз.
– Ти не купиш собі їсти… На горілку витратиш.
Наталя, яка до цих пір стояла мовчки, і не втручалася в розмову, дивилася на Оксану, і не могла повірити, що ця жінка в такому стані, ще й вагітна. Потім не втрималася:
– Якщо ти вагітна, то невже тобі не шкода своєї дитини?
– Шкода, дуже шкода. От я й речі вже виношу із дому.. Ілля нічого не знає.
– От ти дурна жінка – дивлячись на Оксану відказав Олег. Тобі Бог дав справжній скарб . А ти не бережеш його. Витрачаєш кошти і здоров’я на горілку. Схаменися, подумай про дитину. Якою вона народиться у такої матері?… Адже лише від тебе залежить життя того створіння, що ти носиш в собі.
Оксана раптом враз посерйознішала, на якусь мить замислилась.
– Ну, все! Кидаю пити. Буду про дитя дбати. Дякую вам, дорогенькі, що на шлях правильний мене наставляєте. Понесу ковдру додому.
– Неси, Оксано, неси. Вона тобі ще згодиться.
Жінка взяла свій пакунок, і пішла геть. А молода пара ще довго стояла, дивилася в слід п’яній жінці.
Тієї ночі Наталі спалося геть погано. Чомусь не виходила з голови та вагітна жінка – Оксана. Вона все думала, і думала про неї…
– «Ну, як же так можна?» – не могла заспокоїтись вона. «Якою ж народиться дитина у Оксани?» Жінка тихенько встала з постелі, опустилася на коліна, обпершись об ліжко, і почала молитися. Молилася і за свою ненароджену ще дитину, і за дитину Оксани.
Так в очікуванні поповнення промайнуло літо, і на початку осені у сім’ї Назаренків народився первісток – синочок Артемко. Як усі любили малюка, не можна описати й словами. Наталя всю себе віддавала догляду і вихованню синочка. Коли чоловік приходив з роботи, вони брали дитячий візок і разом ходили на прогулянку, а щовечора насолоджувалися купанням малюка, потім, коли Наталя починала годувати дитя перед сном, Олег довго сидів поруч, і все дивився не відводячи очей на кохану дружину, і маленького, але такого улюбленого синочка, що вже геть був схожим на нього.

* * *

На дворі стояв багряно-золотистий жовтень. Того року він видався холодним і дощовим. В один такий дощовий день, коли синочок спав у своїй колисці, а Наталя готувала їсти на кухні, раптом почула, що у ворота постукали. Вона накинула пальто, і вийшла на вулицю. Яким же було її здивування, коли у воротях Наталя побачила п’яну Оксану. Вона стояла геть уся мокра, у светрі, короткій спідниці, без куртки, у черевиках, взутих на босу ногу, і вся трусилася від холоду. Виднівся маленький животик, що вказував на те, що жінка вагітна. Наталя аж зойкнула від подиву.
– Оксано! Ти навіжена!
– Я замерзла дуже, – лише й мовила Оксана.
– Ой, що ж з тобою робити? – Якусь мить роздумувала Наталя, а потім рішуче сказала:
– Ходімо швидше до хати.
Завела жінку на кухню, змусила вмитися, і помити руки, швиденько принесла чистий одяг, теплі шкарпетки. На ту пору обід уже був готовий, і Наталя насипала гарячого супу в тарілку, поклала перед Оксаною.
– На ось, їж, зігрійся.
Від Оксани добряче пахло самогоном. Вона якийсь час сиділа, вся трусилася і плакала, дивилася на тарілку, але їсти не спішила.
– Поїж, Оксано, я знаю, що ти голодна.
Оксана опустила очі додолу. – Дай мені випити, – ледве прошепотіла.
– Випити? Наталя обурено аж здригнулася вся.
– У нас випивки і в хаті немає. Та і не дала б я тобі… Ти уже й так п’яна. Господиня прискіпливо подивилася на Оксану. – А як же дитина під серцем?
– Вона все стерпить. – І п’яна жінка знову заплакала.
Наталя стояла розгублено посеред кухні, дивилася на молоду вагітну алкоголічку, і їй було відверто шкода її. Але, чим вона могла їй допомогти ?
– Поїж супу, нагодуй дитину. І підсунула ближче тарілку до жінки. Оксана неохоче взяла ложку в руки, декілька разів відсьорбнула з тарілки, і відсунула її в бік.
– Дякую. Уже наїлася.
Наталя лише з докором подивилася на свою нову знайому.
– Чай будеш пити гарячий?
– Буду. Не підіймаючи голови, кивнула Оксана. А потім, ледве шевелячи губами, і дивлячись кудись далеко у вікно, тихо прошепотіла:
– – Мене чоловік вигнав з дому. Мені немає куди піти…
– Як? – Для Наталі ця новина була не менш шокуючою… А куди ж ти підеш? Ти ж вагітна… А знаєш, додала після маленької паузи, давай домовимося: ти кинеш пити, і залишишся у нас. Будеш мені допомагати по господарству.
– Ні. Пити я не покину. Не зможу. І знову заплакала… Така моя доля гірка. Якби була мати живою,вона б мені допомогла, я впевнена. А так… одна я … одна. Нікому не потрібна. Нема куди мені йти…
На той час молода жінка уже трохи протверезіла. Наталя дуже щиро хотіла допомогти цій малознайомій жінці, але відверто не знала, як і чим… Обидві жінки замовкли, і в кімнаті стало зовсім тихо. А потім Оксана різко встала зі стільця, і промовила:
– Вибач, Наталю. Мені пора йти. Не можу я тут залишитися. Не можна мені. Я повинна іти. Не витерпиш ти мене. Та і Олег… Він не дозволить мені залишитися. Собаці – собаче життя. З цими словами вона почала знімати з себе сухі речі, що дала їй господиня.
– – Ні. Ні. Що ти! Не знімай, так і йди. Твої речі я виперу, потім прийдеш, забереш.

* * *
Осінній сірий ранок повільно змінював холодну і вологу ніч. Ранковий туман густою пеленою накрив ще досить сонне місто. Але, не дивлячись на погоду, перші перехожі вже поспішали у своїх справах. Вулиця Районна була досить затишною. Тут, у приватному секторі, майже кожен мешканець знав один одного. Добре знали люди й обгорілий будинок Любки Морозихи, що п’яною, живцем згоріла декілька років тому разом з молодим співмешканцем. Люди боялися цього місця. Темні, обгорілі стіни наводили жах на перехожих, вікна без шибок зіяли чорними гнітючими плямами. Якимось дивом де-не-де уцілілий дах ще тримався над обгорілими стінами.
Оксана проснулася від того, що їй було дуже холодно і незатишно. Вона лежала у кутку, на підлозі обгорілого будинку. Вкрита якимось лахміттям, що неприємно пахло вологістю і старими речами, вона подивилася у дірку, що колись була вікном , і побачила лише сіру пелену туману. Стара ковдра була геть вологою. Жінка навіть не відразу здогадалася, де вона знаходиться. Поруч сопів ще хтось. Той хтось іноді викрикував уві сні якісь незрозумілі звуки, слова, голосно пухкав, і іноді посіпувався всім тілом. У роті геть пересохло, а голова була налита немов чавуном. Вона підняла кінчик старої ковдри, і побачила Сергія, дружка по пляшці. Зневажливо пхнула його ногою, і відвернулася до стіни. Їй було гидко від усього побаченого. Спробувала згадати, як потрапила сюди, та марно. В голові була суцільна каша. Тим часом туман поволі розсівався, і вже у дірі, що колись була вікном добре виднілися дерева з пожовклим листям. Навколо було тихо-тихо. Лише краплі роси скочувалися з листя дерев, і тихенько падали на мокру, холодну землю. Оксана спробувала згадати який сьогодні день… не згадала. Скільки днів пройшло з тих пір, як вигнав її Ілля, теж не пам’ятала…
Вона піднялася, сіла, і почула, як в середині неї щось зашевелилося… Таке незвичне почуття вона переживала вперше.
– «Що це?» – подумала Оксана. – «Невже дитина?» – з гіркотою і жалем до самої себе скривилася, закрила очі і поклала важку голову собі на коліна.
– – «Що ж я роблю? Навіщо ж я так?… Моє малятко… адже ти не винне, що твоя матінка – алкоголічка, яка не може взяти себе в руки… Проклята моя доля…» Чомусь у цю мить згадалося дитинство, сім’я. Мама і тато, старша сестра. Мама була дуже гарною. Працювала на заводі, збирала сівалки, а тато був водієм. Жили добре. Але частенько, увечері, коли вся сім’я збиралася за вечерею, батьки брали пляшку горілки, і потрошки пили, як кажуть у народі: для апетиту. Перший раз алкоголь Оксана спробувала на смак у шостому класі. На весіллі у сестри, коли всі дорослі були заклопотані, і ніхто не приділяв уваги дітлахам. Вони з подружкою нишком, щоб ніхто не помітив, налили собі трішечки у чарочки, і навіть «поцокались», щоб усе було, як у дорослих. На смак було дуже гірко, бридко. Але потім, через деякий час їм з подругою стало так весело. А ще через рік з тією ж таки подругою Танькою, йдучи якось увечері на шкільні танці, вони крадькома, тихенько відлили собі небагато з батьківської пляшки, і випили. Так, для хоробрості. І для веселого настрою. Ще через рік уже кожні танці були обов’язково з випивкою. А потім, як Оксана закінчила школу, сталося непоправне горе – батьки, добряче випивши, задихнулися чадом у будинку, під час пожежі. Cтарша сестра на той час уже виїхала з чоловіком з рідного міста, далеко від дому. Щоб не так болісно відчувати втрату обох батьків, Оксана потрошки випивала спиртного, і потім на душі трохи відлягало, туга відступала, черствіла. До двадцяти років Оксана вже добряче звикла до алкоголю, і щодня на столі стояла або пляшка горілки, або вина. А іноді просто хотілося пива.
– « Ех, якби ж то я знала, чим усе те могло закінчитися… Напевно, б ніколи не пробувала тієї горілки у сестри на весіллі»
На вулиці десь поблизу зашурхотіло опале листя. Оксана насторожилася.
«Хтось іде» – вона вся напружилася, і спробувала підвестися.
– І де ж вона заховалася? – почула Лєнчин прокурений голос.
– Ксюха, ти тут? Вставай! Ми тобі поїсти принесли, і «питоньки», бо ж ти напевно відчуваєш спрагу. Ги, ги, ги. Хтось ще сміявся. Потім вона впізнала Генку. Усі разом вони підняли ще досі п’яного Сергія, розстелили на брудній підлозі стару ковдру, що була нею вкрита Оксана, дістали з целофанового пакета кусок чорного хліба, шматочок дешевої ковбаси, цибулину і квашеного огірка. Генка дістав з кишені складного ножика, і порізав усе на шматочки. Посеред «стола» поклали пляшку горілки. Новий день розпочався.

* * *

У кабінеті лікаря-педіатра сидить молода жінка і тримає на руках свого семимісячного малюка.
– Ну, давайте подивимося, хто у нас тут такий, – посміхається у вуса пятидесятилітній, приємної зовнішності чоловік у білому халаті. – Ложіть дитину на пеленальний столик, зараз подивимося, як розвивається ваш козак. – Сидить уже? Він поглянув на Наталю.
– Ні ще. Боязко відповідає молода матуся.
– Ні? Ну, вже б і пора … Артемку, поглянь-но сюди, – і показав хлопчикові яскраву іграшку. Хлопчик не відреагував ніяким чином на те.
Лікар починає уважніше оглядати малюка.
– Скільки йому повних місяців? – погляд педіатра стає більш зосередженим.
– Ось, нещодавно сім минуло.
– Що уміє робити ваш малюк? – лікар дивиться прискіпливим поглядом на жінку. Іграшки в руки бере?
– Як покладеш йому в ручку, то бере, а сам – ні.
– Перевертається?
– Ну… Уже геть розгубилася Наталя. – Іноді.
Лікар ще раз глянув на малюка, потім перевів погляд на його матір.
– Відверто вам скажу, – мені, як лікарю не подобається ваш синочок. Зачекайте хвилиночку. Він підійшов до телефону, і набрав номер.
– Олександре Вікторовичу, зайдіть будь-ласка до мене.
Через кілька хвилин у кабінет зайшов ще один лікар.
– Потрібна ваша консультація.
Анатолій Євгенович підвів колегу до дитячого столика. Наталя стояла поруч, вся напружена, і вже готова була заплакати від розпачу. Олександр Вікторович подивився на дитину, потім на колегу, і тихенько щось почав шепотіти. Хоч як Наталя не старалася почути хоча б якесь слово, та так нічого й не почула. Потім вони повернулися обоє до Наталі, і дивлячись прямо у вічі молодій матусі, Анатолій Євгенович промовив:
– Наталю, мені дуже прикро вам це казати, але я повинен… Ваша дитина не відповідає нормам розвитку семимісячного малюка. До того ж, є певні розлади у його центральній нервовій системі. То ж скажу відверто: приготуйтеся і морально, і фізично. Вас чекають труднощі.
Ноги Наталі підкосилися, підборіддя затрусилося, на очі набігли рясні сльози.
– Ну, що ви, Наталіє… Вам потрібно мужньо триматися. Вашому сину знадобиться дуже багато уваги. Та і вам самим потрібна буде підтримка. Скажу відверто – дитина ваша хвора. І шлях до її одужання буде нелегким. То ж… наберіться терпіння.

* * *

Перший місяць зими добігав кінця, і Оксана готувалася до пологів. Як носила свою дитину під серцем – одному Богу було відомо. Де спала і що їла – теж. Іноді заходила у гості до сім’ї Назаренків, де її господиня завжди смачно годувала, поїла гарячим чаєм, чи молоком, і звичайно ж, кожного разу вона чула нові настанови та повчання. І щоразу Оксана давала собі обіцянку, що покине образ життя безхатченки, покине вживати алкоголь і курити цигарки, але варто було зустрітися з товаришами по пляшці, як все продовжувалось, так і не встигаючи закінчитись. Ілля декілька разів повертав дружину додому, але бачив що та не кається, у гніві знову і знову виганяв з дому. Думав, що таким чином зможе заставити її покинути вживати алкоголь. Якось відчуваючи, що час пологів уже підходить надто близько, Оксана зайшла до Наталі. Та, маючи добре і вразливе серце завжди старалася підтримати молоду жінку. Думала: а може схаменеться, адже ж був час, що не пила зовсім Оксана. Їй було дуже шкода дитину, яка жила в утробі матері, і уже залежала від алкоголю і тютюну. Але усі спроби донести до Оксани щось важливе, були марними. Оксана знала, що може розраховувати на підтримку лише однієї людини – Наталі, тому відчуваючи, що пологи скоро розпочнуться, прийшла до Назаренків, і відверто попросила про допомогу.
– Наталю, вибач мені, та я відчуваю, що скоро буду народжувати. Але мені ні з чим іти в пологовий будинок. Ні грошей немає, ні чашки, ні ложки, ні рушника…
– Ах! От ти про що! Я тебе зрозуміла, – посміхнулася господиня.
– Я просто попрошу: позич мені на час мого перебування в пологовому, а потім я все тобі поверну. – опустила очі донизу Оксана.
– Добре, добре. Прийдеш завтра, я тобі зберу усе необхідне.
На другий день під вечір, Оксана як і обіцяла, знову завітала до своєї нової подруги.
– На, ось, – простягнула пакет Наталя. Тут є усе необхідне: чашка, ложка, два рушники, сорочка для тебе, мило, пелюшки, підгузки, сорочечки, носочки, конверт для новонародженого малюка. Наш Артемко уже виріс з цього всього, а тобі все стане у пригоді. І ось, трохи грошей.
– Оксана була на сьомому небі від щастя. Вона не буде виглядати у пологовому будинку як безхатченко. Ось, у неї є все необхідне! Вона йшла зимовою вулицею і посміхалася сама до себе. Останній місяць, як уже дуже холодно стало на дворі, її забрала до себе Валька Балониха, теж п’яничка. Вона жила зі старою матір’ю, що завжди потерпала від доньки та її співмешканця Валєрчика . До тієї компанії додалася ще й вагітна Оксана. Усі разом вони пиячили, вели розгульний спосіб життя, і ніде не працювали. Часто відбирали у старої жінки пенсію, і всю до копієчки спускали на випивку, а коли закінчувалися гроші, крали, залазячи у людські двори, погреби та гаражі. Оксана принесла свій нехитрий скарб, і сховала за диван. «Тут шукати ніхто не буде», – подумала вона, і зручніше вмостившись, задоволено лягла спати. А вранці, як лише прокинулася, першим ділом заглянула за диван, – пакет був на тому ж місці, де вчора його й поклала Оксана. Вона подумки посміхнулася сама до себе, погладила маленького животика. Останнім часом їй вдавалося стримувати себе від вживання алкоголю. Пройшло декілька днів. Щодня, вранці Оксана заглядала у своє потаємне місце, щоб упевнитись, що придане для малюка ціле, що воно лежить, і чекає слушної миті. Але якось вранці, жінка прокинулася вся у холодному поту. Їй наснилося, що вона уже народила дитину, а одягти не було у що. Тому, лише піднявшись, першим ділом заглянула як завжди, за диван, і ледве не зімліла – пакета з речами на своєму звичному місці не було. Згадала, що пенсія Вальчиної матері уже три дні як закінчилася, і всі лише те робили, що нишпорили, за що б випити.
«Невже вони знайшли речі і гроші, що дала їй Наталя?» – промайнула думка в голові Оксани. Але в той момент різкий біль внизу живота пройняв усе тіло. Вона вискочила у іншу кімнату, де за столом уже сиділи Валька з Валерчиком, Генка, і Лєнка, з Сергієм. На столі стояла літрова пляшка горілки, щедра закуска…
– О, Ксюха, ходи хутчіш до нас, щедрим жестом руки махнув Валєрчик, запрошуючи Оксану, та їй було не до того. Прийшов час народжувати…

* * *

З тих пір пройшло чотири роки.
Якось, йдучи містом, Олег з Наталею везли дитячий візок, де сидів їх п’ятирічний хворий синочок Артемко. На той час він так і не навчився ні ходити, ні говорити. Сам не міг ні їсти, ні пити, не міг доглядати за собою. На зустріч їм ішла молода жінка, з маленькою гарною дівчинкою, років чотирьох. Дівчинка весь час щось розповідала, весело сміючись, розмахувала рученятами, іноді підскакувала, мов та кізка, неначе милуючись гарною рожевою сукнею, що була на ній. Коли підійшли ближче один до одного, Олег впізнав старшу сестру Оксани – Аллу.
– Доброго дня, першою привіталась Алла.
– Доброго дня. ? Почав розмову Олег. – Невже Алла? Давно не бачились. Кажуть, ти у селі живеш-
-Так, живу з донечкою і чоловіком у селі. Ось, приїхали в місто за покупками, – посміхнулася жінка.
– З донечкою? І як же цю маленьку принцесу звуть? – Олег перевів погляд на дівчинку.
– Марійка, – лагідно подивилася жінка на дівчинку.
– Марійка? Здивувалася раптом Наталя.
– Так, – у відповідь Алла знову посміхнулася.
– Але ж Марійкою хотіла назвати Оксана свою донечку…
Алла опустила очі донизу, потім підняла погляд на Наталю, її очі були налиті слізьми. Наталя уважніше подивилася на дівчинку, яка була геть схожа на Оксану. Така ж голубоока, з довгими густими віями, чорними гарно вигнутими, неначе намальованими бровками, чорним смолянистим волоссям, рівним, немов виточеним носиком, злегка укритим ластовинням.
– Я догадуюсь, про що ви хочете запитати мене… Так, це донька Оксани.
– А… боялася далі запитати Наталя, – де ж Оксана? – ще раз подивилася на дівчинку.
– Матуся на небі живе. – Раптом втрутилася Марійка.
– На небі? -Здивувався Олег.
– Коли я щовечора дивлюсь у небо, там завжди зірочка сяє. То моя матуся заглядає у моє віконце, вона посміхається, і бажає мені доброї ночі.
Наталя і Олег одночасно здивовано поглянули на Аллу. Адже з тих пір, як Оксана приходила перед пологами до Назаренків, про неї більше ніхто і нічого не чув…
– Так, Оксани немає уже три роки. Вона згоріла у хаті під час пожежі. Ілля теж згорів. Коли народилася Марійка, Ілля забрав Оксану з пологового будинку додому з дівчинкою, але сам раптом теж зірвався і почав пити. Пили майже рік, якось Ілля заснув з цигаркою у ліжку, Оксани якраз удома не було. Вона на той час уже не пила, перестала. Піклувалася про донечку. В день пожежі, Оксана пішла до магазину, а коли повернулася додому і побачила, що будинок горить, метнулася в хату, щоб донечку спасти. От, Марійку винесла, а сама не вижила, згоріла. Вона повернулася у будинок, щоб витягти чоловіка, та не змогла… Загинули обоє. Усі замовкли, і якусь мить мовчали. Першою заговорила Алла:
– Я знаю, що ви багато добра робили для моєї покійної сестри, за що я вам дуже вдячна.
– Та що там… – махнула рукою Наталя. За те Богу дякуй. Вони усі подивилися на дітей. Тим часом Марійка, тендітна, худорлява дівчинка з великими голубими очима і довгими чорними віями кружляла навколо візочка, присідала біля нього, щось розказувала Артемкові. Потім побігла, зірвала на узбіччі ромашку, піднесла до хлопчика, даючи йому понюхати квіточку, але Артемко лише дивився на дівчинку, чи то десь у далечінь… Він не розумів її, бо жив у своєму, лише Богові одному і йому відомому світі.

Галина Суржок

2016р

2

Автор публікації

Офлайн 12 місяців

Galina Surzhok

42
Коментарі: 0Публікації: 16Реєстрація: 18-07-2018