Таксі маршрутне, водій лютує,
«Усі по пільгах» – він репетує,
Це в бік солдата, що попри втому
Рюкзак тримає, їде додому…
В очах – гармати, вогні і танки
В очах пекучі, страшні світанки,
Окопи, крики і мін сичання,
Холодні очі, страшне прощання.
У серці спогади ті колючі,
Про втрату друга, таку болючу,
Про ту розпуку що душу мучить,
Про ніч пекельну і сон гнітючий,
Про маму й тата, про рідну хату…
Водій же свою співа солдату:
«Усі герої, хочуть возитись,
Хто ж мені гроші буде платити?»
Усі мовчали, солдат – ні слова…
Маленький хлопчик, що біля нього
Сказав, поглянувши в очі щиро:
«Спасибі, дядьку, за Україну!»
Водій замовк мабуть стидно стало
В салоні тиша запанувала…
Така глибока, всіх пронизала,
Дорослі очі кудись ховали,
Бо цей маленький дрібний хлопчина,
З – поміж усіх них, один єдиний,
Сказав спасибі, тому солдату,
Що більше року не бачив хату,
Не бачив мами, не бачив тата,
А тільки кулі, війну, гармати…
Що у окопі мерзнув холоднім,
Що тільки вирвався із безодні
Війни пекельної, за країну
Яку не зрадив і не покинув…
Я також хочу тому солдату,
Вклонитись низько, щиро сказати:
«Спасибі,сину, прости за муки,
За всі терпіння, за чорні руки,
За ті окопи що зі снігами,
За ті болючі на серці шрами,
За сни, що бачиш страшні ночами,
За сиві коси і сльози мами…
За водія, що нахабно сину
Тебе образив, так без причини…
За те що молодість під гармати
Свою поклав ти, прости солдате…