Для голосування необхідно авторизуватись

Моя бабуся Олександра

В думках я часто, наодинці,

Пригадую минулі дні,

Коли в бабусиній хатинці

Було так хороше мені.

А за вікном чи сніг, чи злива,

А в хаті затишок, тепло.

Я по-дитячому щаслива,

Від того,що колись було…

Снують в руках бабусі спиці,

Сніжок кружляє за вікном,

В печі печуться паляниці

І пиріжки із гарбузом.

Я пам’ятаю всі розмови,

Такі душевні почуття,

Прохала я бабусю знову

Розповісти про все життя…

Коли сама, іще дитина,

Чужих вже няньчила дітей,

Босоніж, в ситцевій хустині,

Йшла на город, пасла гусей.

І прокидалась на світанні,

Носила воду, двір мела,

Не мала часу на навчання,

Дитинство в наймах провела…

Батьків своїх не пам’ятала,

З рідні залишилась сестра.

Вона і заміж віддавала

В сімнадцять років за Петра.

Хоч пощастило їй у шлюбі,

Хороший, щирий чоловік,

Хазяїн добрий, серцю любий

І Богом даний їй навік.

Побудували собі хату,

Навколо сад і квітничок,

Уміли добре працювати,

Ростили гарних діточок…

В страшний, голодний тридцять третій

До хати завітав “отряд” ,

В печі знайшли казан із дертю,

Повигрібали все підряд…

В кривавих променях світанок,

У чорнім савані земля…

Що дати діткам на сніданок,

Чим годувати немовля?

Кричала, плакала: ” мій синку,

Ковтни хоч крапельку води…”

Всю ніч проплакала дитинка,

На ранок стихла назавжди…

Косили голод і хвороби,

В гарячці донечка лежить…

І п’ятирічну Віру в гробик

Не віддавала положить…

Пережили страшенні роки,

(Мій батько все це пам’ятав) ,

Всі думали, настане спокій,

Та сорок перший вже чекав…

Війна, як чорний крук, ввірвалась,

На фронт пішов її Петро,

Вже як могла,перебивалась,

Бо троє діток вже було…

Вона молила Матір Божу,

Щоб захистила у боях,

Щоб уцілів від куль ворожих,

Відвоював на всіх фронтах.

А в переможнім сорок п’ятім,

Вже бігла за село, на шлях,

Зустріла рідного солдата

Вже при медалях, орденах…

Життя післявоєнних років…

Розруха, голод – все було…

Ти працювала тяжко, поки

Від поту морщилось чоло…

Моя бабусю, Олександро,

Ти все долала, як могла,

В турботах вічних, ти, як завжди,

Сімейний спокій берегла.

Ти виховання дала дітям,

І добрий шлях у майбуття,

Усі одержали освіту

І чесно прожили життя…

Своїх онуків ти любила,

Здається ти для них жила,

В тобі була незламна сила,

І мудрість істинна була…

Я до подробиць пам’ятаю,

Твоїх кімнаток простоту,

І гнізда ластівок в сараї,

Старих акацій висоту.

Руду корівку-годівницю,

В копиці сіно запашне…

Варення в банках на полицях,

Різноманітне і смачне.

Ти щойно спечені хлібини,

Вкривала в чисті рушники,

І краєм білої хустини

Втирала слізоньки гіркі…

Пішов дідусь з життя раптово,

Її Петра тепер нема…

Ти не промовила ні слова,

Лиш тихо плакала сама…

І з ліжка більш не піднялася,

Розради не змогла знайти,

Чекала, бідна, свого часу,

Щоб теж у вічність відійти…

Вже так давно, десятки років,

Як Олександра відійшла,

Знайшла бабуся вічний спокій,

На кладовищі, край села.

Простий надгробок і дві дати –

Тобою прожиті літа…

Тебе я буду пам’ятати,

Моя бабуся золота…

3

Автор публікації

Офлайн 1 рік

Любов Шемет

23
Коментарі: 0Публікації: 11Реєстрація: 14-08-2018