Сти́снувши а руках нарциси білі, Плакав син на маминій могилі,
Обертом ходила голова..
Плакав і картав себе безжально,
Як безглуздо вийшло і печально,-
Він прийшов, а мама – нежива..
Плакав син і згадував минуле,-
Дні життя, що в марноті минули,
Вгамувати розпачу не міг;
Сльози, що спинити був не в силі,
Капали на ті нарциси білі,-
За життя любила мама їх..
Плакв син, не міг себе простити,
Чом раніше не приніс ті квіти
Й теплих слів матусі не сказав?
Все кудись спішив, невпинно гнався,
Цілий світ здобути намагався,
Лиш для неї часу він не мав.
А вона чекала щохвилини,
Що зустріне й приголубить сина,
Розпитає в нього про життя;
Так вона, сердешна, в тім чеканні
Доживала дні свої останні,
Поки стихло се́рденька биття.
-Як же ж сумно, як же ж гірко, мамо!
За небесну ти ступила браму,
І між ними вічності межа,-
Так уста тихенько шепотіли,
Очі в небо глянути не сміли,
Каяттям вмивалася душа.
Пам’ятаймо, дітоньки, щомиті,-
З нас ніхто не вічний в цьому світі,
То ж цінуймо дорогих людей,
Хай там що, а рідні мама й тато
Нас чекають в будні і на свято,
Погляду не зводячи з дверей.
Знав би син про ту життєву драму,
Що живою не застане маму,-
З краю світу він до неї б біг,
Тільки зараз плаче на могилі,
Сти́снувши а руках нарциси білі,
Що прине́сти за життя не встиг..
Автор публікації
Поетеса
Титул: Небайдужий читач
