Для голосування необхідно авторизуватись

Ранок

Холодний, туманний ранок майже, як тоді 30 років
по тому, але співвідношення втрати і розпачу не
зрівняти з тими дитячими переживаннями.
У кожного віку своє прийняття цінностей і інша
реакція на обставини та і біль різна .
Трубку він взяв, але його голос не віщував нічого
доброго. Одне питання, ЩО ТОБІ ПОТРІБНО, така ж
холодна, як і ранок відповідь
МІЖ НАМИ ВСЕ СКІНЧЕНО, Я ЗАЙНЯТИЙ.
Пора давно звикнути що він не такий як всі і на
кожну мою жіночу істерику, він реагує як ображене
дитя зовсім не по чоловічому, ось тому напевно я не
уявляю життя без нього.
Соромно зізнатися, та мені подобається час від часу
сваритися з ним, а після ковтати соплі і обридати
подрузі з питанням ЧИ ПОВЕРНЕТЬСЯ ВІН? Хоча
знала, ми назавжди будемо поруч і навіть неважливо,
що у нас у кожного є родини. Щоб не говорили, не
писали цей зв’язок був доленосним. Ми були щасливі і
зробили все можливе, щоб щастя панувало і в наших
родинах.
Я стояла зі слухавкою в руках, вкотре перебираючи
в спогадах ранок, його ображений погляд і крижаний
тон. Якоїсь миті я забула, що знаходжуся біля
некерованого переходу і автоматично зробила крок
вперед, в цю мить щось шубовснуло мені під ноги, звук
мотора перекрив нявчання збитої кішки. Вона
распласталась на траві. В її очах була біль і
нерозуміння, що сталося . Сльози градом покотилися по
щоках, дощ набирав обертів і через хвилину, немов
навіжений хлистав по її брудному тільцю .
На хвилину якась невідома сила перенесла мене в
дитинство, я мов в ковдру загорнулася в спогади, з
диким бажанням забути все і мріючи, щоб це все
якомога скоріше закінчилося…
Останні дні літа, теплий сонячний ранок бабуся
давно прокинулася.
Дід порався по господарству, в хліву час від часу
ревіла корова, чекаючи, коли її виведуть на пасовище.
Через сон я почула як скрипнули половиці, бабуся
шепочучи сама до себе, підійшла до ліжка, несучи в
руках мого улюбленця. Маленьке риже кошеня стало
найвірнішим другом з початку літніх канікул, життя в
місті та ще й в квартирі, де господарювала нова татова
дружина, не дозволяла заводити домашніх тварин, а я
божеволіла від бажання мати щось «своє». І перше, що я
зробила по приїзду в село, притягла від сусідів
замурзане блошисте кошеня, місяць я вперто лікувала
закислі очі настоєм з ромашки, носячись з ним, мов з
малою дитиною, не відпускаючи його ні на крок,
пам’ятаючи. що один сусідський кіт дожив до такого
поважного віку, швидкісна траса, що проходила крізь
село, не давала шансу на життя. Його стерегла вся
родина, спав він в маленькій кімнаті, де крім старої
дубової скрині нічого не було, зранку бабуся завжди
приносила його до мене…
Поклавши кошеня на подушку, обняла і поцілувала
мене, бажаючи доброго ранку своїй сирітці, обмінялася
поглядом з фото на стіні, з нього на нас дивилася
зеленоока дівчинка – моя мама, витерла хусткою очі і,
шмигаючи, пішла готувати сніданок. Я розляглася на
все ліжко постіль пахла бабусею, яка спала зі мною. Як
же я кохала її свою ріднесеньку. Кошеня відразу почало
гратися волоссям, тикати замурзаною мордочкою мені в
шию, шкрябати руки, ховаючись під ковдру,
обожнювала цілувати його рожевий писок він так
приємно пахнув молочком. Тепле серпневе сонечко
через шибку заглядало у вікно, це був останній
щасливий ранок у моєму дитячому, безтурботному
житті. День пролетів швидко, в той час по телебаченню
йшов фільм Спрут, щовечора я бігала через дорогу до
подруги на телесеанс. Так було і цього разу. Кошеня я
обачливо закрила в кімнаті і побігла дивитися нову
серію. Фільм закінчився біля години, ми ще деякий час
погомоніли на порозі, мама подруги напоїла нас свіжим,
щойно здоєним молоком. Я вийшла за хвіртку на душі
було сумно, ще пару тижнів і моя казка закінчиться,
приїде тато і забере мене додому. Ненавиділа
повертатися на Кіровоградщину, до нелюблячої мачухи
і вічно зайнятого тата.
Від роздумів мене відволік світ фар, здоровенна
фура летіла, не збавляючи швидкості селом. Якоїсь миті
мені здалося, що щось вдарилося і відлетіло від коліс
причепа. Я заплющила очі, гуркіт машини стих за
поворотом, темрява, мов хусткою накрила теплий вечір,
я побігла до будинку, на ходу відкриваючи двері,
гукаючи бабусю. В будинку була тиша, на веранді сидів
сусідський кіт, зневажливо глянувши на мене, він вибіг і
зник в темряві ночі. Я поспіхом влетіла до комірчини,
ліжечко кошеняти було порожне. На мій крик збіглися
бабуся з дідом. І після все, як в тумані. Слова діда, що
він щойно випустив його погратися з сусідським котом,
пошуки ліхтаря і ось під самою лавкою, біля старої
берези лежало скривавлене тільце, він був ще живий,
через тонку шкіру пробивалося биття маленького серця,
я закричала, останній погляд радість в маленьких,
переляканих оченятах, спроба підвестися на зустріч,
недовга агонія і все. То був кінець. Я не пам’ятаю, що
було далі, я чула, як бабуся сварила діда, як в мене
відбирали кошеня. Та саме страшне чекало на мене
вранці, скільки житиму той ранок в пам’яті назавжди.
Уві сні він був поруч, поки дорослі копали часник старе
покривальце і бабусина кофтина слугували нам за
постіль, я безтурботно бавилася зі своїм улюбленцем.
Пошкрябані руки і обличчя пекли від поту і пилюки, але
я була щаслива. В моєму житі нарешті було щось моє
щире, ніжне, віддане, я більше не почувалася
самотньою. Я прокинулася від бабусиного дотику, в
кімнаті було майже темно, вітер стукав в шибку
гіллякою яблуні, дощ лив, мов з відра. Я звично поклала
руку на подушку і мов током мене пронизав жахливий
біль. Його немає і ніколи більше не буде, я проплакала
ранок, по обіді дідусь взяв лопату, мені не дозволили
відкрити ящичка. Закопали його в городі під
шовковицею біля хмизу, де була наша дитяча схованка.
Там досі стояла стара сковорідка, яка слугувала
мисочкою Рижику, вчорашнє молоко вже прокисло,
прив’язана до дерева пір’їна понуро висіла на гачку, по
ній стікали краплини вранішнього дощу. Я раз по раз
поверталася до спогадів, ближче до вечора піднялася
температура, бабуся не відходила від мене, дідусь пив,
винувато поглядаючи в наш бік. Не хотілося жити, для
когось це видасться смішним безглуздим, але тільки не
для мене. Після смерті мами, щастя пішло. Тато
закінчивши академію, забрав мене трьохрічне маля на
Кіровоградщину. Писати про життя з мачухами не хочу,
кожен знає, що чужа дитина ніколи не буде рідною,
якщо і є випадки, то дуже рідкісні. Єдиною втіхою у
житті були канікули, три місяці проведені у бабусі.
Тільки поруч з нею я почувалася в безпеці, залюбленою
і щасливою. Дитиною я мріяла про сестричку або
братика, але з часом не отримавши їх, моїми єдиними
товаришами стали бездомні коти і собаки. Не один раз
тато майстрував двері комірчини, в якій я випилювала
малесенький отвір, щоб мої улюбленці могли без
перешкод ховатися від снігу та дощу, він був не проти,
але дружина закатувала істерики, коли бачила миски і
старі одіяла. Те кошеня стало єдиним рідним у всьому
світі.
Коли бабуся пішла доїти корів, я злізла з ліжка і не
включаючи світла, вийшла на двір. Сльози, біль, розпач
здавлювали груди, в голові, немов заведена пластинка,
монотонний голос повторював
«ТИ ВИННА, ТИ, ТИ ЗАЛИШИЛА, ТИ НЕ
ДОГЛЕДІЛА, ТИ СМІЯЛАСЯ НА ВСЕ ПОДВІР’Я, А Я
БІГ ДО ТЕБЕ, НА ТВІЙ ГОЛОС, ТИ ВИНА.»
Я пам’ятаю, як я вже не контролюючи себе, не
ховаючись нікого забігла до дідової майстерні мені
хотілося єдиного, до нього, де б він не був. Пляшка
відкрилася легко, я жадібно почала пити її вміст, наївно
бажаючи смерті. Бабуся не забарилася, зі словами, що 
ти накоїа мене завели до кухні, запах марганцівки,
помийного відра і нашатирного спирту я пам’ятаю досі.
З того дня і до самого від’їзду я сама не залишалася.
Бабуся стала моєю тіню, сусідський кіт більше не
з’являвся у нашому дворі, дід пив, винувато ховаючи
горілку в діжці з зерном. Зараз це все насправді
безглуздо, але для 10-річної дівчинки, то була справжня
трагедія.
Телефон трохи не випав у мене з рук, кішка,
відійшовши від шоку, облизувала брудне хутро,
поглядаючи на мене. Я не хотіла розмовляти, витерши
сльози, я нахилилася до неї, на руки скоріше
пригорнути до себе мокре злякане тільце, вона
вирвалася і побігла в двір, з по зшкрябаної руки стікала
кров. Байдуже все байдуже. З другого дзвінка я все ж
відповіла. Стурбований, але ще ображений голос
наказав чекати на нього там.
Зібравшись з думками, єдине, що я хотіла ПІТИ.
Пообіцявши собі, що більше ніяких прив’язаностей, я
хочу бути вільна. Вільна від очікувань, від всього, що
заподіює мені біль і повертає мене в дитинство, мені
хотілося забутися у безтурботному сні, де я щаслива,
але, на жаль, доросле життя диктувало свої правила. Я
швидко побігла до зебри, але не встигла, під’їхало авто
я сіла на заднє сидіння, витираючи сльози.
Дощ заливав вікна автомобіля, тієї миті ми були
відрізані від усього світу. Я плакала, він витирав мої
брудні руки, заглядаючи в обличчя. В його очах було
німе питання, він чекав на відповідь, але я вперто
мовчала. Я вже не боялася втратити його вірніше, я вже
не боялася нічого. Авжеж як кохала, кохала так, як ніхто
нікого не кохав, але якесь нове почуття оселилося в
серці. Я перестала боятися втрат. Байдужість, мов якась
жива істота заполонила мою душу. Ковток за ковтком я
пила її напій. Холод більше не лякав, а навпаки зігрівав
із середини. В ту осінь мене не стало, не стало тієї
маленької дівчинки, яка жила в мені. Я подивилася на
світ по-іншому, було трохи лячно, але крила, які
виросли за спиною товкали вперед. Все, що колись було
пішло назавжди, я більше не плакала. Холодна
посмішка маскою вп’ялася в обличчя. Єдине, що я взяла
з собою в нову подорож – це жертовне кохання до
тварин.
… Він так і не дізнався, чого я плакала.
1

Автор публікації

Офлайн 5 днів

0681100708

40
Коментарі: 0Публікації: 28Реєстрація: 26-11-2021

Бронзове перо

Достижение получено 27.11.2021
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій