Кіт, що любив баклажани | Літературна премія Видавництва книг "Лілія"

«Всі ми там були. Або майже всі.»

(Джеймс Джойс)

Сойка-віщунка

Пророчить журбу

(Бо осінь – як тінь неминуча)

(Бо трохи малярством

Заповнює вічність

Гончар кулястих глеків

Бородатий філософ –

Майстер Бо).

У пошуках квітів осінніх

(Що пахнуть холодом)

На березі водяних курочок

І дірявих човнів

Знайшов кам’яні сандалі

Поета глиняних істин,

Що вмів сумувати

(Бо все проходить,

Минає, як цвіт латаття

На воді спокою

Чи на річці Ідігна,

Що тече з очей Тіамат).

Збираю по краплям

У розмальований синім глек

Медову офіру

Повелителю черевиків –

Божеству в крилатих мештах

(Чи то мокасинах,

Бо кожен бог черевиків

Ледь-ледь Маніту).

А на скелястій горі

(Може й оливній*),

Де росте самотнє дерево

(Можливо, інжир**)

Живе смугастий кіт-мислитель,

Що над усе любив

Баклажани***.

Примітки:

* – Гар га-Зейтім. Та гора досі стоїть – ніхто на неї не зазіхає бульдозером.

** – Ficus carica Linnaeus, 1753. Зеленими плодами цього дерева любив ласувати римський імператор Август. Нині вітер шалений зриває стиглі плоди цього дерева. Час їсти їх солодкий м’якуш.

*** – мене тут вже запитували знавці і поціновувачі текстів звідки той кіт довідався про баклажани (Solanum melongena Linnaeus, 1753)? Хто йому про них повідав? Відверто признаюсь – не знаю…