Йде втомлено, зігнувшись, літня жінка.
Вдивляючись в туман, мов крізь літа.
Гортаючи життя свого сторінки,
Кудись спішить. А навкруги – сльота.
На білі коси напнута хустинка,
Вкриває плечі паморозь густа.
Хитається від вітру, мов билинка.
І лиш шепочуть щось її вуста.
Дозволь спитати, з ким ти розмовляєш?
Кому свою довірила печаль?
Мабуть, вітрам? То що ж розповідаєш?
Чому в очах такий пекучий жаль?
А може в тебе сповідь перед Богом?
Так, так! Бо раптом висохла сльоза!
Постій ще трохи! Не спіши в дорогу!
Ну то і що, що я тобі чужа?
Тебе впізнала серед перехожих!
Дозволь, тебе до серця пригорну!
Бо ти ж так на бабусю мою схожа,
Яка давно пішла вже за межу.
Тож подаруй хоча б одну хвилинку!
Посидь зі мною, хай я і чужа.
Скажи, чому на серці в мене гірко?
Чому так плаче зранена душа?
Куди ж ти йдеш і де твоя домівка?
Адже вкриває даль густа імла!
Дивись! Дощем розмита вже стежинка…!
Та ти мовчиш…! Згубились десь слова.
Кудись спішиш! Хоч йдеш вже неквапливо.
Зболілих ніг – невпевнена хода.
Вже на межі твоя життєва нива,
Ось, ось життя обірветься струна.
Йде втомлено, зігнувшись, літня жінка…
- 11. 2019 Л. Маковей (Л. Сахмак)
Фото з інтернету
D: 850582
Рубрика: Вірші, Лірика
дата надходження: 06.10.2019 13:42:00
© дата внесення змiн: 19.11.2019 23:30:22
автор: laura
Автор публікації
Думок на тему “Межа”
Вам вдалось у жанрі вірша написати майже повість про Долю Людини та Світ Людської Душі