Для голосування необхідно авторизуватись

Навчи мене дарувати світло

-Лате, будь ласка, – підійшла я до автомобільної кав’ярні в парку, і не зводячи очей з телефону продовжувала зло бубніти. – Щоб ти здох, сволота, кіт облізлий, ненавиджу. Та я їй повискубую ту копну на голові.
-Ем, пробачте, я не хотів вас образити. Та хоч скажіть, що зробив не так? Близько підійшов?
Я підвела голову і побачила поруч чорнявого чоловіка років 30. Він здивовано дивився на мене і посміхався.
-Ой, не помітила, як ви підійшли. Так незручно. То я не вам, звісно. Ранок виявився напруженим, не думала, що так голосно вимовляла всі ті неприємні слова. – Я забрала свою каву та сіла на найближчу лавку.
Це ж треба було так зганьбитися перед чоловіком. Я ще раз потай глянула на нього. Чорні джинси і шкіряна куртка, яскрава футболка – досить стильний. Та й сам доволі симпатичний, от тільки… шрам на щоці дещо псував загальну картинку.
-Можна біля вас присісти? Всі лавки зайняті, а ми вже ніби як знайомі. Більше ображати вас не буду, чесно. – Чоловік підняв руки догори в знак примирення.
-Так, прошу. Ще раз вибачте. Інколи так емоційно реагую на щось, що зовсім не контролюю себе.
-Нічого, ви в цьому не винні, то все темні демони. – Буденно повідомили мені і відсьорбнули, здається еспресо. А я почала відсуватися від незнайомця.
-Демони… Так, звісно, чорні створіння з крилами, хвостами, монстри-переростки… Любите фантастику? – Спробувала віджартуватися, щоб згладити незручну паузу.
-Фантастика… – смакуючи слово мовив чоловік. – Фантастика, то милі казочки. Як ви думаєте, звідки беруться всі ті монстри у фільмах?
-Вигадують, як іще? – Що за дивні запитання? – Можна взяти, наприклад, біблійних персонажів, зробити декілька перебільшень, красиву картинку і вуаля – звабливі ангели з пухнастими крилами, страшні демони з хвостами, рогами. Або додати кабану пару метрів зросту, три пари кликів, пазурі і ось – черговий мутант. Це ж елементарно.
-А якщо я скажу, що всі ці істоти реально існують? Що як монстри приходять до нас уночі, наприклад, або деякий час живуть в нас, а людина думає, що то наснилося чи привиділося? Хочете розповім одну історію?
-Ні, я в це не вірю. Всім відомо, що сон – це певна мозкова діяльність, яка потрібна для переробки і аналізу інформації. А кому ввижається, то є така, назвемо це, приказка : “В потолке открылся люк? Из него течёт вода? Ты не бойся — это глюк, так бывает иногда!” Знаєте, я вже маю йти. Приємно було познайомитися.
-До зустрічі, – пролунало у спину.
Я чемно посміхнулася на прощання і швиденько накивала п’ятами. Це ж треба було натрапити на такого дивака. Але, що цікаво, незнайомець не залишив післясмак огиди, чогось неприємного, як від божевільного з психдиспансеру. Навпаки, враз стало так легко, захотілося посміхнутись від спогадів про історію, що трапилась щойно, почитати що-небудь фантастичне, зробити щось нове, не притаманне для мене.
Через декілька днів я забула про ту пригоду. І яке ж було моє здивування, коли ми з незнайомцем зустрілися біля сміттєвих баків. Ні, ми не безхатьки і не фрігани, просто йшли викидати непотріб. Виявилося, що тепер сусіди, чоловік нещодавно переїхав на поверх нижче від мене.
-Я ж казав, що ми зустрінемось. – На його обличчі з’явилася посмішка.
Але я опустила очі, ніяк не можу не витріщатися на шрам. Знаю, що це некультурно, та цей недолік, ніби магнітом, притягує.
-Нічого, я вже звик до такої реакції. – Ніби відчув мої думки чоловік. – Якщо вас лякаю, тоді не буду затримувати.
-Ні, що ви. Я… просто… пробачте, – от халепа, знову в незручному становищі. – Як щодо кави? Мене Варя звати.
Чомусь стало дуже соромно за мою дитячу поведінку і захотілося виправити цю недолугу ситуацію.
-Із задоволенням. Олексій.
Вже другі вихідні поспіль ми гуляємо в парку. Весна нарешті стала повноправною господинею. Повіяла своїми чарами на землю, зігріла теплом усе живе, змусила пробудитися смарагдову зелень, тендітні квіти. В повітрі літало кохання, та тільки не в моєму серці. Цьогорічна весна принесла мені розставання. Найкрасивіший хлопець на потоці, спортсмен, грає в музичній групі університету. Хіба можна не закохатися в такого? От і я не встояла, думала зміню його, змушу любити до віку тільки мене. Ха, а тепер я чергова лузерка в його довгому списку розбитих сердець.
-Вас знову щось турбує. Розкажіть, стане легше. Інколи варто просто говорити, не очікуючи шаблонних порад. І давай на ти, ми ж не на прийомі в королеви.
Я вагалася, але чи то погода так вплинула, чи відкритість чоловіка, та розповіла про колишні відносини.
-Твій бойфренд однозначно козел, – награно сердито прозвучало в кінці мого монологу. – Але подумай про свою поведінку. Як ти реагуєш на цю ситуацію?
-Ну як будь-яка нормальна дівчина: злюся, плачу, ревную, ображаюся, намагаюся зробити йому боляче, тоді прагну повернути, а ще хочу показати, яку класну мене він втратив.
-Іншого і не очікував, – розсміявся Олексій, а я зрозуміла, що його шрам не такий вже й страшний, навпаки, щось в цій білявій лінії на щоці приваблює. Чи це щира посмішка і великі очі…? Ні, не те… Точно, він соромиться! Олексій намагається показати, що звик до поглядів оточуючих, але це неправда, йому неприємно. Як я могла цього не помічати? Цікаво, що з ним сталося?
-Олексію, можна особисте запитання?
-Звісно. Але я знаю, що ти хочеш. Розповім, обіцяю, але згодом, добре? Давай закінчимо розбір твоєї історії. – Чоловік запропонував присісти під розлогою вербою, що купала свої віти в озері. – Чомусь люди думають, що після розставання необхідно страждати і робити боляче усім навколо. Але одиниці дякують за всі ті моменти, що були між закоханими, роблять висновки, посміхаються і просто продовжують жити далі. Спробуй і ти так вчинити, а тоді поділишся враженнями. Та давай я тобі розповім ще дещо. А висновки будеш робити сама. Думаю ти знаєш, що все в житті має дві сторони медалі: чорне і біле, добро і зло, на зміну холодам зими завжди приходить тепле літо. Щоб відчути радість і щастя потрібно пережити сум, біль, відчай. Але все має бути в міру, тобто між поганим і хорошим має бути рівновага. Така суть всього навколо. У душі кожної живої істоти теж є дві сторони і вони завжди разом. Не буває тільки добрих чи тільки злих людей. Буває лиш певна емоція, яка володіє душею в даний момент. Якщо людина вміє контролювати себе, вчасно абстрагуватись від негативу, заспокоїтись, то її душа швидко відновлює стан рівноваги. Але буває так, що людина занадто втягується в свої переживання та біди, тому змінюється, стає злою, багатослівною, не виконує обіцянок, зраджує… В такі моменти душу захоплюють темні демони. Не хмикай, такі дійсно існують. Коли жива істота помирає, її душа має віднайти спокій. Для душ існує два світи: для світлих, чистих і для тих, хто за життя не зміг досягнути стану рівноваги. Світлі душі живуть в мирі і мають право на переродження. Темні душі або, як ми їх називаємо, демони, важко працюють, щоб вибороти собі право почати нове життя. Але не всі миряться з таким існуванням і бажають прорватися в цей світ, зайняти чиєсь тіло та знову творити свої злі задуми. Особливо легко це зробити в дні рівнодень та сонцестоянь. Щоб такого не було, на світ почали з’являтися Вартові Рівноваги. Це люди з чистими душами, що мають своїм світлом рятувати тих, кого заполонили демони.
-Олексію, здається, ти передивився фільмів. – Розсміялась я і на тому розійшлися.
Ні, ну це ж треба! Розумний, в міру привабливий і такий фантаст. Чому мене постійно тягне на дивних чоловіків? Та до поради Олексія прислухалася, хоч було важко перебороти себе. І яке ж було моє здивування, коли через тиждень колишній написав, що скучив і зрозумів, яким був бовдуром. А я всього то забила на нього, приходила на пари усміхненою, задоволеною. Тоді я згадала історію про демонів і замислилася. Може й справді кожен з нас може випромінювати певний вид енергії, залежно від емоцій? Недарма ж кажуть “він випромінює тепло, світиться, змушує посміхатися” чи навпаки “ніби всю енергію висмоктує”, “залишив важкість після себе”. Буває ж так, що цікава усміхнена людина враз стає замкнутим песимістом. Може, дійсно то, ну нехай не демони, а негативна енергетика так обплітає в свій кокон, що людина зневірюється, виснажується. Але ж що то за вартові, як вони впливають на таких персон? Це я і вирішила запитати.
-Олексію, якщо дійсно існують хороші і погані душі, то як вартові їх шукають? Запитують у людей про проблеми? Розповідають про позитивне мислення? Створюють групи анонімних песимістів?
-Ні, вони просто відчувають, що потрібна допомога і… посміхаються.
-І все? Просто підійти до когось і посміхнутись? А як він межи очі тобі дасть? Це ж божевілля якесь.
-Пам’ятаєш нашу зустріч?
А й справді, чоловік просто пожартував, хоча міг би або промовчати, або обізвати мене у відповідь.
-Вартовий має віддавати частинку свого світла. Посмішкою, словом, дією – неважливо як. З часом ти зрозумієш, відчуєш, що саме потрібно людині. Головне вірити в себе, знати, що найтемнішою ніч буває перед світанком і кожна істота заслуговує на любов. Вартовий не вміє довго ображатися, він розуміє, що людині зараз погано, її душа втратила рівновагу і віднайти баланс не може.
-А ти… Ти вартовий? – Я поглянула чоловікові в очі та вперше не відвела погляд.
-Так.
Карі очі бачили більше, ніж просто мою фігуру, говорили більше, ніж промовляли вуста.
-То ти мене рятував тоді?
-Взагалі хотів просто познайомитися, але… Але тебе відштовхнуло це, – Олексій торкнувся шраму, – а тоді вже відчув, що тобі потрібна допомога.
-Ні, мене це не відштовхнуло, чому ти так вирішив? Просто я не знала як коректно відреагувати, щоб не образити. Люди ж спочатку роблять, а тоді думають, чи тобі не знати цього.
-Зараз такий світ, що кожен хоче бачити поруч красиву картинку. Неідеальне, нестандартне, дефектне відштовхує, бо всі переживають за чужу думку. Ти помітила, що перехожі озиралися на нас і 100 відсотків думали, що така красуня забула поруч зі страшком?
-Але з тобою так цікаво і легко, стільки історій знаєш, поради даєш… хоч і дивний трохи.
-Всі ми дивні і в цьому наша унікальність. Та не будемо про сумне. Ви помирилися з хлопцем? Я допоміг?
-Знаєш, – я на мить задумалася, – допоміг. Відкрив очі на такі прості речі: колишній дійсно козел, а я сліпе дівчисько, що прагне бути шаблоном, як усі, але зовсім не хоче цього.
-Що ж ти хочеш?
Я обережно торкнулася чоловічої щоки, провела пальцями по шраму, Олексій накрив мою руку своєю і хотів забрати. Та потягнулася до губ. Поцілунок вийшов легкий, ледь помітний. Думала, Олексій скаже, що я навіжена і піде, та він лиш здивовано дивився на мене.
-Ти навчиш мене дарувати світло людям? Я теж хочу бути вартовим.
-Ти вже ним стала.
Олексій потягнув мене на себе і подарував поцілунок, такий же теплий та ніжний, як весна.

Кожен з нас може врятувати чиюсь душу від злих, темних демонів. Це так просто! Посмішка, приємне слово, уважне вухо можуть зробити більше, ніж агресія у відповідь.

Даруйте людям світло своєї душі
Не дайте їм дійти до крайньої межі.
На злість, агресію, крики і плачі
Лиш посміхніться та підставте свої плечі.

Авторка оповідання Анна Ост (Анастасія Островська) https://booknet.com/uk/anna-ost-u4051001

3

Автор публікації

Офлайн 1 рік

Anastasiia Ostrovska

10
Коментарі: 0Публікації: 5Реєстрація: 02-08-2020