Солоне вино Еола | Літературна премія Видавництва книг "Лілія"

Друге пришестя Пандори:

Назбиралося дерев’яних скриньок,

Нема кому відчиняти і зазирати,

Що там заховано-поховано,

Не цікаво нікому, навіть гетерам,

Що там лишилось на дні

(А лишилась надія –

Останнє болюче нещастя)

(А може і не лишилась?)

Друзяко Улісс!*

На острові Всіх Вітрів

Знову раптова вакансія:

Нема кому пильнувати**

Білих овечок хвиль

Моря отого Егейського:

Всі вітри – вовки, всі злодії.

Тільки ми на цьому острові

Кинули душі мов якір,

Що зачепився за білий камінь

Страждань.

Невже ми навік

Неприкаяні –

Не при Каїні сторожі,

Невже нам годі шукати

Ітаки –

Острова спокою і пісень козопасів

Серед оцих морів

Журби солоної?

Порвали конопляні вітрила

Бородатий Борей та шульга Еол***,

Потрощені старі весла,

Муруємо корабель кам’яний,

Що попливе колись

У майбутнє з минулого,

У країну високого Неба,

Де живуть пастухи зір.

Примітки:

* – Улісс справді був моїм старим другом, хоча мало хто називає другом отакого от хитромудрого харцизяку.

** – був один дивак, що зголосився пильнувати всі вітри на острові-скелі серед самотності. Але він помандрував бозна-куди. І от тепер отаке.

*** – відносно античних алюзій: знав я одного Томаса МакГрегора, так йому дарували титул лорда тільки за те, що він на пам’ять знав всеньку «Іліаду» на мові оригіналу. Ще й декламував її на іонійському діалекті. Він (до речі) служив у легкій кавалерії і під час кримських баталій такі коники показував, що тримайте мене семеро.