Чи ти знаєш як плаче душа?
Може чув як на друзки її розриває?
Вибач… звичайно – вона ж чужа!
Не своє як болить – не зважаєш.
Не підкажеш як втримать її?
Бо ж як ворон з грудей вилітає
Й розправля чорні крила свої…
Ой…пробач – то ж чиясь пропадає.
Не зважай, як завжди, розберусь
Здуру то запитала – це ж треба!?
Хочеш досвідом цим поділюсь?
Скористайсь як впаде й твоє небо.
Тисни руки міцніш до грудей
І тримай так щосили, до болю –
Аби втримати в царстві тіней
Ту, що в відчаї рветься на волю.
Знаєш… майбуть що правда твоя –
Треба з серцем її виривати –
Наплювать, що то рідна, своя…
Кажуть – вкупі дешевше ховати.
Мовби все зрозуміло… Проте…
Як стають за секунди чужими?
Сіють це чи бур’яном росте?
Мо’ нашіптують так херувими?
Де за підлість вручають диплом?
А за вбивство душі – нагороди?
Вчать по головам йти напролом
Й ніж у спину стромлять за нагоди?
Не кажи… Вже не справиш ніяк
І не вмру – я і б більше стерпіла.
Просто дивно. Навіщо аж так?
Ось цю ницість… я не зрозуміла.
Автор публікації
Думок на тему “Плаче душа”
Дуже, нажаль, актуально. Хоча, мабуть, то було і буде завжди…