Він ніколи її не любив.

Просто, тоді була війна.

Просто, він ще був молодим.

Просто… була молодою вона.

 

Та не просто все далі було.

Хлопець він все ж порядний був,

Сина своїм таки признав,

Але він її не любив.

 

І життя в них не з медом було.

Кожен сам по собі в нім жив.

І всього в їх житті було.

Але він її не любив.

 

Не любив, вірність їй не тримав.

В пшениці, у жито скакав.

Навіть з іншою жінкою жив,

Тільки лиш не її любив.

 

Та вона йому вірна була,

І без тями його любила,

Все прощала йому завжди,

І сім’ю зберегти хотіла.

 

Час летів, життя собі йшло.

Син на ноги спинався, ріс.

Так до батька тягнувся він,

Але той, мов тягар важкий ніс.

 

І буяла на світі весна,

Цвітом вкриті були сади,

Не потрібною стала вона.

Сина зрадив, його не любив.

 

По чужих жінках метався,

Запалював вогники там і там…

А синочок до нього рвався,

Шукав батька по чужих хатах.

 

Як знаходив, скло летіло,

Сипались шибки в вікні.

Стиха хлоп’я реготіло:

«Не дістанеться ж нікому він».

 

Якось літнім днем спекотним,

Заблукавши у житах,

Бігав хлопчик босоногий,

Опинився й батько там.

 

«Чий ти будеш?» – скоса глянув.

«Де твій батько? І хто він?»

«Нема в мене більше батька,

Він собак пасе у дворі чужім»

 

…Зачепило і заболіло,

Щось здригнулося десь в душі,

«Та у цього ж малого очі, –

Як мої, такі ж голубі!»

 

Так не гоже, щоб сиротою

При живому батькові ріс.

І прийшов до них він знову,

Гостинців щедрих їм приніс.

 

Знов пробачила невірність,

Залатала у душі дірки,

Покаявся, повернувся,

Але сина ще більш не злюбив.

 

І завжди, у всякій справі

Хлопець лишній, заважав.

І при будь-якій нагоді

Часто з дому він тікав.

 

Став дід Всесвітом для нього,

Баба матір’ю була.

І тягар взяла батьківський,

Як могла, так і несла.

 

А літа все неслись невпинно,

І життя в них текла ріка.

То гриміли бурхливо хвилі,

То хлюпотіла стиха вона…

 

Другий син у сім’ї, то – радість!

Гарний, тихий, слухняний – янголя!

«Ось тепер заживемо разом,

От і щастя. Про нього мріяла я»

 

Але щастя їй лише снилось,

Недосяжна, примарна мета.

Стати близькими їм не судилось,

Хоч і назву носили гордо: «Сім’я»

 

Все життя йому догоджала,

В небі синьому ловила журавля,

Надто сильно його кохала,

Та по життю він ішов навмання.

 

****

 

Закотилося сонце за обрій.

Прийшла старість – річ дивна, сумна.

Все частіше заглядає в  вікна.

Все частіше у хаті сама.

 

Сил немає. Не слухають ноги,

Тремтять руки, в хаті пустка німа.

«Де той старий так довго ходить?

Чому його й досі удома  нема?»

 

Розлетілися діти по світу.

Всі у справах. Усі мовчать.

Хоч би раз, ще один єдиний,

Побачити живою онучат…

 

Не потрібна нікому, самотня.

У кожного з дітей своє життя.

«Чи довго так лежати в ліжку?

І смерть у вічі ще не загляда…»

 

День за днем пролітав невпинно,

Полишали сили її.

Запеклись почуття від болю,

«Чи ще ж довго, Боже, терпіть?»

 

****

 

Він ішов сільською дорогою,

Тихий вечір на землю спадав.

Думав дід про життєві цінності,

І з сумлінням себе картав.

 

А вогні в чужих вікнах горять,

І грайливо до себе ваблять.

Та на серці в старого печаль.

Вже нічого йому не треба.

 

Як злягла, не віддав нікому.

З ніжним трепетом її доглядав.

Шкода було її старому.

Вину перед нею відчував.

 

****

 

Угорі буйний вітер свище.

Сухі стебла полину гойдає.

Знову дід сидить на кладовищі.

Все з дружиною своєю розмовляє.

 

«Ти пробач мені, рідна, кохана…

Що тебе я мало цінував.

Що твоєї любові квіти

Я під ноги іншим жінкам жбурляв.

 

А тепер залишився самотнім.

Серце крається від провин.

Одиноко в душі вітер свище.

Там так гірко… один полин.

 

В знак моєї любові до тебе

Я кладу тут велику плиту

Нехай люди цей мармур бачать.

Я тепер лиш тобою живу…»