Для голосування необхідно авторизуватись

Останній шлях

 

              Останній шлях. Він дуже тяжкий. Не для покійника – йому байдуже. Для його душі, яка в цей час возноситься над всім людом, підглядає у думку кожного, підслуховує розмови, адже це саме та мить, коли вона (душа) можеш дізнатись про себе  все.

              Душа радісно тремтить, коли чує добрі слова в свою адресу. А як їй боляче, коли мовчать! Мовчать, бо немає чого сказати. Тоді вона мечеться між людьми, заглядає їм в очі, шукає там бодай одного привітного слова, а там – порожнеча. Люди просто проводжають в останній шлях  ТІЛО і мовчать…

              Як часто ми задумуємось над тим, що про нас скажуть, коли настане наш останній шлях? При життю – ніколи. Нам зовсім байдуже до всього, що відбувається навколо нас, адже думки зайняті іншим – як зробити власне життя кращим, а було б не погано, якби воно було краще всіх. Потрібно когось посунути? Не проблема, аби собі, рідному, було добре і комфортно. Потрібно когось обдурити? Теж, мов раз плюнути, адже собі, найдорожчому, буде більший зиск. Потрібно когось образити, облити брудом, заочно чи дивлячись прямо  у  вічі? Це так просто – раз, і все в ажурі, своє ж життя важливіше!

Ми забуваємо про те, що у КОГОСЬ є всевидящі очі і для кожного настане день, коли на шальки терезів ляже все те, що ми здобули протягом життя. Вам не цікаво знати, яка з них переважить – добро чи зло? Вам не цікаво знати, куди ви відправляєте свою душу, яка, можливо, і готова покаятись, та ці нерівності на шальках не пускають, бо каяття трохи запізніле?

Звичайно, Господь пробачив розбійнику на хресті всі його гріхи, але ж навіщо так занапастити свою душу, щоб оце останнє розкаяння було єдиною рятувальною соломинкою? Хіба так складно привітно посміхатись людям? Не тим вовчим вишкіром, який відлякує людей і відбиває бажання для подальшого спілкування, а щоб людина була приємно вражена і надалі готова була зробити приємне і для тебе. Хіба так важко запитати у людини про її самопочуття? Але не приховуючи у думках злорадство від того, якщо у неї не все гаразд. Хіба так складно порадіти за чиїсь здобутки? Але не так, щоб в спину заздрити і бажати їй невдач. Хіба так складно бути самим собою, а не тим , яким тебе робить суспільство?

І ще існує десятки, сотні таких «хіба», на які ми просто не звертаємо уваги, не помічаємо, або не хочемо про них знати. А чому? Чому наші душі так загрубілі? Чому зачерствілі наші серця? Чому ми живемо лише заради себе, заради власної втіхи? Чому живемо просто так, мов навколо нікого нема? Чому ми пресуємо в собі те добре, яке є в кожному з нас, але яке не хочемо показувати, мов це щось таке жахливе?

Невже ми соромимось проявити свою людяність? Невже ми думаєте, що хтось нас засудить за добрі діла? Невже нас не цікавить, на що може розраховувати наша душа, коли настане її час?

Хтось прочитає і зневажливо хмикне, мовляв, маячня, життя вічного не буває. Саме для цієї людини його і не буде, бо воно пройде у повній пітьмі та муках, де вже не буде виходу, один лиш вхід у небуття. І тоді волатиме його душа, заглядатиме у кожні очі, напрягатиме слух, аби почути добре слово, та для неї цей шлях так і залишиться – останнім…

9

Автор публікації

Офлайн 3 місяці

Людмила Масовець

116
Коментарі: 0Публікації: 37Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій