ВІСТЬ
Терпи папір, під натиском моїм
Їж у мовчанці дум важких полиски
Наперекір усім вітрам сумним,
Залишу вість небесної колиски.
Ми в Прав йдемо, в невинному вбранні,
Насправді – в’язні у кайданках тіла,
Невситні, спраглі – в голоді жорсткі,
Повзем у темряву, мріючи про світло.
Гукаєм голосно чимдуж: «Агов!»
Сто років сотаєм в душі самотність,
По сходах прудко, швидко, стрімголов,
Із гори – вниз і навпаки несемось.
Ждемо пророцтв, і прагнемо світів,
До наших, бачиш, трохи паралельних,
Немовби не одне, а сонм життів,
Тече, бурлить, кипить рікою в венах.
І всюди на устах: «Люблю… Любов…
Я буду… Хочу… Прагну… Намагаюсь…»
По вісімці буття ковзаєм знов –
Слухняно нас веде один сценарій.
Землею роджені – до праху прах,
Ми бранці вічної Махабхарати,
А жити як? По кастах чи варнах?
Шумерським вєдам можна довіряти?
Що скаже Ніцше, Фрейд чи навіть Маркс?
Чи є хоч глузд у давності Словєна?
Стільки питань – та відповідей брак,
Із віку в вік – із плоті та й до тліну.
І мріючи про мир, ми на війні,
Богам жорстоким жертви все приносим,
А імена, усіх, що полягли,
На обеліски, стели ми наносим.
Вклонившись смерті – нищимо живе,
Не в змозі зняти стержні протиріччя,
І тільки оглянувсь – незчувсь… Невже?
Звикати знов до нового обличчя.
Терпи папір, під натиском моїм
Їж у мовчанці дум важких полиски
Наперекір усім вітрам сумним,
Залишу вість небесної колиски:
Приходячи у Праві світ на мить,
Придбай і передай сакральний досвід –
Навчись, кохать, плекати і любить,
Безцінно, щедро, Богом що далося.