Для голосування необхідно авторизуватись

Демаркаційна зона

Для того, щоб поділити життя на «до» і «після», не потрібно обґрунтовувати свою винахідливість. Зміни самі знайдуть своє відображення у діях, поглядах, думках. У кожного було життя «до» певної події, яка відокремила простоту подиху від задушливого зойку в грудях. Подія, яка змінила погляд на життя і, взагалі, стала його нав’язливим супроводженням біологічних процесів невідворотності.
Сіра вуаль осіннього дощу огорнула сутінкові вулиці міста. Поодинокі перехожі кутались у підняті комірці своїх тривог, та спішно намагалися уникнути зустрічі з холодом. Ніби уповільнивши хід, листопад випускав пару з вуст перехожих, коли вони притуляли до обличь мерехтливі екрани телефонів, і сковував пальці, майже зимовим, подихом вітру. Природа грала свою партитуру життєвого циклу, не зупиняючись на аріях людських чеснот.
Пітьма сперечалась з теплим світлом спітнілих вікон. Там, за скляною прозорістю, жило чекання, тепло, надія. Дощові струмки, змиваючи з вікон невпевненість, ритмічно пританцьовували на підвіконні, оголошуючи про скорий прихід зими. Оголені дерева відкидали тінь під мерехтливе світло ліхтарів, і, ніби, шепотіли чиюсь таємницю.
У розбавленій холодом темряві Єва поверталась додому. Тиждень видався напрочуд важким, і вечір п’ятниці обіцяв заспокоїти домашнім затишком. Неважливою була навіть, нав’язана дощем, мелодія сутінок, адже попереду очікували два дні задоволення тишею. Оминаючи холодні калюжі, вона перестрибувала пазлові клітинки тротуару, тримаючи рівновагу райдужною парасолькою. Ось і останнє перехрестя, а ліворуч від нього вулиця, яка неодмінно приведе її до дому. Пішохідна частина освітлювалась блідими ліхтарями, розсіяне світло яких виблискувало крізь швидкість дощу. Не зумівши розтягнутися у черговому шпагаті дівчина приземлилась прямісінько в холодні струмки брудної калабані. Бризки розійшлись під мерехтінням ліхтаря, зупинившись тихесеньким писком…
Під самим бордюром, сидів Він – маленький, мокрий, майже непомітний, зневірений у всьому, що дало пізнати життя. Саме ця зневіра, вимовлена вголос під плеск калюжі, і була почута Євою.
– Звідкіля ти тут? – озирнувшись вимовила вона, продовжуючи стояти в калюжі, та простягаючи руки до малечі, – невже ти сам забрався сюди?
Він, переступаючи на сухіше місце, потягнувся до її теплої руки, і намагаючись оголосити відповідь, знову тихо пискнув. У сутінковій темряві два темних оченятка зловили відблиск ліхтаря і опустили погляд додолу – зневіра перемагала бажання довіри. Єва вийшла з калюжі, занесла парасольку над маленьким власником писклявого голосу, та, відступаючи від світла ліхтаря, схилилась до Нього. Рука торкнулась мокрого вуха, і Він, вже не вагаючись, відповів своїм рухом до її колін. Від них йшло тепло, а її рука, наче рушником, змахувала краплини листопадного дощу із заціпенілого тільця.
– Не бійся, йди до мене, – вимовила дівчина, змахуючи холодні краплі з тремтячого хвостика, – хто ж тебе у таку негоду залишив самого? Ти ж весь тремтиш.
Він ткнувся холодною мордочкою у її коліна та продовжував тремтіти, замруживши очі. Користуючись навколишнім теплом, він не наважувався поворухнутись. Тимчасова ілюзія змін потягнула Його в сон, і обтяжена холодним дощем мордочка, стала хилитись в руку Єви. Зрозумівши всю безвихідь ситуації, дівчина зняла шалик, та, закутавши мокре маленьке тільце, притискла до себе.
– Здається у тебе не має вибору, малеча, – прошепотіла дівчина, підводячись з мокрою знахідкою, – а негода дає мені шанс зробити цей вибір за тебе.
І вона покрокувала у вечірню пітьму, притискаючи до себе повернуту надію та відновлену віру. І тільки хвостик тремтів від образ минулого, а носик мокрів від дощового спомину Його порятунку.
Тиждень не закінчувався, він, навпаки, розпочинався новою історією дружби. У Нього тепер була Вона, яка перемогла цілий світ образ та несправедливостей. А в Неї з’явився Він, загорнутий у теплі долоні випадковості, тремтячий згорток її перемоги над жорстокістю та підлістю.

1

Автор публікації

Офлайн 4 тижні

Jana Malyga

5
Коментарі: 0Публікації: 3Реєстрація: 01-08-2020