Для голосування необхідно авторизуватись

Монолог убивці

Монолог убивці

Стояла темрява, яка своєю густотою і сирістю заповнювала не тільки під’їзд, а й усе моє нутро, проникала до кожної клітинки й володіла мною. Тепер уже не так страшно, як учора, а завтра, ще й принесе задоволення. Головне не забувати заради чого я сюди прийшов.

І от я роблю перші кроки у невідомість, назад ходу вже не було. Подивлюсь у очі жертві, сьогодні я її страх, її кошмар. Подивись у мої очі, хіба ти не відчуваєш страх? Хіба твоїм тілом не вкривається тремтіння? Про що ти зараз думаєш? Кого згадуєш?

Легка усмішка вкрила моє обличчя. Яке приємне відчуття влади над чужими почуттями й життям. Яка ж тварина має у мені жити? Чим я маю бути?

Стояла темрява, яка здавалось, поглинала навіть тишу. Будинок спав, бо було вже пізно, лиш одна душа блукала цим проклятим містом шукаючи пригод.

Я підхожу все блище і блище. Мої кроки роздаються ехом по усьому підїзду, але ніхто не чує, усі уже сплят, здавалось ніби годинник рахує останні секунди твого життя. А ти сиділа зв’язана в куточку, не могла й звуку видати через кляп у роті. Біляве волосся уже не було таким красивим, макіяж потік від сліз і поту, в одному босоніжку з зламаним каблуком.

А я тебе давно вже знаю. Пам’ятаю, як вперше побачив, в тобі це було – зверхність. Ти напевне вважала себе центром усього світу. Те як одягалась, хотіла привернути увагу, усі ми бажаємо уваги у словах, вчинках, погляді. Ще кілька тижнів назад, коли ми випадково зустрілись, ти вдала що мене немає, що я пусте місце. Здавалось, я б опустити руки й справді почуватися ніким, але ні. В цю мить я зрозумів скільки погані серед нас прикидаються людьми, скільки грішників надівають маску святих. В мене є місія – очистити цей світ.

Не шукай мене поглядом, я не хочу щоб останнє що ти побачиш був убивця, бо в мені є милосердя. В руці стискаючи мотузку, думав, що може не варто, але якщо кожен почав відмовлятися від свого призначення, то цей світ би згорів у темряві. Головне тільки почати, а далі усе стане простіше. Для мене це не люди, а грішники.

Моє серце пришвидшувало биття, усе моє тіло було у передчутті чогось неймовірного. В моєму житті почав зявлятися сенс, мета, ціль. Неймовірно, нарешті я знайшов свою дорогу і вона прекрасна, світла. Напевне не всі мене зрозуміють, але така вже доля геніїв. Їх на кострах палили, й голови відрубували. Такі вже ці люди, вони не одразу бачуть світло у темряві.

Підійшовши до дівчини, міцно затягнув мотузку на її шиї, й слухав як сповільнювалося дихання. Ця боротьба за нікчемне життя нічого не варта. Останній подих, як музика для моїх вух. Тепер у цьому світі на одну потвору менше.

Я спокійно вийшов на вулицю й пішов у невідомість неосвітленими алеями з полегшені на серці, відчуваючи свою велич і могутність.

Завтра в будинку номер сім у першому підїзді на першому поверсі знайдуть тіло білявої дівчини. Усі будуть про це говорити й думати яка потвора її позбавила життя. Над її тілом на стіні був напис кровю «вона була стервом». Його змиють, але дивлячись на цю стіну, усі пам’ятатимуть.

Далі будуть знаходити інші тіла чоловіків і жінок різного віку й соціального становища, з надписами біля них : «він був егоїстом», «вона була лінива», «вона зраджувала», «він брехав», і так далі.

Через два роки знайдуть тіло молодого й успішного чоловіка повішеного на дереві з табличкою «я був убивцею».

1

Автор публікації

Офлайн 11 місяців

Любомира Королько

19
Коментарі: 2Публікації: 6Реєстрація: 18-02-2019