Для голосування необхідно авторизуватись

Фантазії

В моєму дитинстві фантазувати було не прийнято. Фантазії, як горобчики стиглу горобину, атакували мій мозок мало не щодня. Можливо, це скидалося на брехню, але будь-яка брехня має своє призначення і сенс. У моєї брехні було одне-єдине призначення – вийти в світ. Читати я навчилася рано і в самому процесі читання вбачала безмежне задоволення. Мені відкривався світ фантазій, який безмежно вабив мене. В цей час мені дуже хотілося бути особливою, хоча , напевне, всі дітки проходять цей етап. Щороку, стоячи на “Першому дзвонику”, я вмирала від заздрощів. Більш за все на світі я хотіла бути ото тією дівчинкою, що “їде” на плечі в випускника і щосили дзвонить у дзвін. До третього класу воно мене вже так розбурхало, що після першої класної години, йдучи дорогою додому, я собі уявила, як дитинці, що мала дзвонити стало зле (траплялися такі випадки з дітьми, що близько години стояли під прямими сонячними променями), а дзвонити треба, а час іде, і найближча дівчинка до всього того дійства стою я. Мене стрімко підводять до хлопчика- випускника, садять йому на плече, і я щаслива-щаслива, дзвоню так, як ще жодна дитина до того  не дзвонила.

Я так ясно бачила всю ту картину, що мені стало шкода берегти таку красу в своїй уяві. Влетівши додому, я в яскравих барвах розповіла ошелешеній мамі про те, як збулася моя мрія. Мій мозок відмовлявся вірити у неможливість цієї ситуації – я була третьокласницею і дівчинка була чималенька. В своєму класі стояла третя за зростом. Але хто про це думав? Мама спочатку дивилася величезними очима, потім почала питати, чого це взяли третьокласницю. А чого, хай навіть серед третьокласниць, не вибрали маленьку дівчинку, в нашому класі таких вистачало. Не пам’ятаю, які були мої доводи, але врешті решт мама повірила. Настільки повірила, що в цей самий день розповіла дивну історію про здійснення моєї мрії в себе на роботі. Ось тут на мене чекало фіаско… З мамою в садочку працювали, як мінімум, дві мами моїх однокласників і ще з десяток мам, діти яких вчилися в моїй школі. Сувора реальність нещадно розбила мою чарівну історію. Звісно, я була покарана. І за брехню, і за те, що виставила маму у неприглядному світлі. На деякий час я придушила в собі пристрасть до фантазування, але остаточно воно мене не полишало. Іноді після школи я могла годинами “снувати” містом, насолоджуючись світом своїх фантазій, під настрій записуючи їх в товстенький зошит у лінійку. Але більше ніколи я не приводила в цей світ ані мами, ані будь-кого іншого. Йшли роки. Закінчився один зошит, другий. Були там маленький оповіданнячка, віршики, просто якісь дитячі роздуми, але  то було все таке персональне, особисте.  В моїй свідомості досить міцно засіло, що мої дитячі фантазії, то брехня. А за брехню карають.

Якось, вже дорослою, років десь після 20-ти, я перечитала ті зошити. Прочитала, згадала і знов почала писати. Про своє перше материнство, про погляди на життя та світ, про кохання. З мене лилося. Але, через роки, я знов  почитала то все і вирішила – досить! Час ставати дорослою! Я витрачаю свій час на казна що. І знищила все…

І ось мені сорок. Я пишу, пишу, пишу. Прокидаюсь серед ночі, перериваю якісь домашні справи. Ловлю кожне швидкоплинне натхнення. Я більше не боюся привести в цей мій особистий світ інших людей  Бо нині вже точно знаю, що між фантазіями та брехнею, врешті, більше відмінностей, ніж спільностей. Так, я вигадую історії, оповідання, ессе, але в них немає брехні, в них є життя.

4

Автор публікації

Офлайн 3 дні

Lyudmila Skripko

96
Коментарі: 7Публікації: 14Реєстрація: 12-12-2020

Бронзове перо

Достижение получено 15.04.2021
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Думок на тему “Фантазії”