Сьогодні в тихім парку дещо зрозуміла
(Була погожа літня днина),
Що є таке собі поняття,
Як от “любов наполовину”.
Це почуття для нас є звичне,
Бо все ж таки любов’ю зветься.
І кожному, хоч раз в житті,
Його зустріти доведеться.
Отож…
Могутній дуб росте у парку.
А в його тіні, дуже близько,
Цвіте кущ дикої троянди.
Колючі пагони плетуться низько.
Їм, наче, добре разом так.
І все б нічого. В них кохання…
Та тільки дуб своїм гіллям
Ховає сонце з ранку до смеркання.
І гордий сам, що захищає квітку
Від холоду, дощу, і вітру.
І невтямки, що він краде
В свого кохання сонця світло.
А що ж троянда? А вона цвіте.
Цвіте, та лиш наполовину.
Дарує пахощі йому увись
І свого суму не збагне причину…
А час летить… Ось літо знов.
Рости б їм трішки поодаль, вільніше.
Була б у них тоді – Любов.
Велична, мудра і міцніша.
І про людей тут мовити не буду,
Бо алегорія доволі зрозуміла.
Чомусь ота “любов наполовину”
Ввійти із легкістю в наше життя зуміла.
Фото з інтернету
Автор публікації
Титул: Небайдужий читач
