У вись подивіться на небо безкрає,
Там в далині десь ластівка літає.
Своїх пташенят вчить вона літати –
Так вчить нас жити і рідна мати.
Гляньте на поле, де пшениця буяє,
Ще трохи і вона золотом засяє.
Батько колосок буде зривати,
Дітям таємницю життя – розкривати.
Загляньте у хату до бабусі своєї,
Поклоніться й привітайтесь до неї.
Полотно старенька попросить подати,
Щоб рушничок на долю нам вишивати.
На Великдень, як все розцвітає,
А верба нарешті «котики» викидає,
Дідусь стане таємничо моргати,
Щоб навчити нас писанки писати.
Рідні люди нас з дитинства навчають,
Як жити на світі, вони краще знають.
Традицій своїх просять не забувати,
Братів і сестер своїх любити і шанувати.
Та один одного ми перестали розуміти,
Чи може ніколи не вміли цього робити?
А може не хочемо, бо его своє не дає,
Не розуміючи, що тільки болю завдаєм.
У бідах наших винні тільки самі,
І винні за те, що ми всі у ярмі.
Байдужість не може війну зупинити,
Жорстокість не має нас засліпити.
Брат на брата пішов – кров пролито…
Все одно на переконання… його уже вбито…
Мати в сльозах НАС усіх проклинає,
А Всевишній НАС війною карає.
Бог нам суддя – за гріх ми заплатим,
Та, що робити з юнацтвом крилатим?
Батьки дітей своїх не повинні ховати,
Зрозумійте нарешті істину цю, прокляті!
Автор публікації
