Ти зважишся, я знаю…
Час невпинний
і змушує миритися без сліз
із тим, що Ти віддав їм світ і Сина,
а з них ніхто і серце не приніс
на твій вівтар.
Безглуздо все… безглуздо…
І мить ідеї… й п’ятничні труди…
і шанс для них торкнутися розпусти,
щоб потім стерти вицвілі сліди
бажання знову виплекати мрію
про мить свободи й волі на межі
життя і смерті.
Ти, що вітер звіяв,
тепер мовчиш, а янголів ножі
давно готові ніжно вирізати
живі шматки із кожної душі,
що так не хоче нині помирати
за кимось дивним писані вірші.
І час тече… тече, немов із рани
червона кров на біле полотно
забутого дияволом екрану,
якому Ти чи Apple – все одно
звичайна маячня і забобони
старезних тіл, що прагнуть трохи літ
для тесту на минулу заборону
падіння вниз, як права на політ.
Найкраща мрія зрештою загине,
й залишить тільки ночі сивий дим…
Ти зважишся, я знаю.
Час невпинний
і змушує миритися із всім…
Автор публікації
