Я рахую тремтливі зірки. Арифметика.
Що ховають обличчя за хмарою-ватою.
У кімнаті лиш я з іграшковим ведмедиком
Наодинці зі стінами,вдвох із кімнатою.
Я б злетіла з балкону високого пташкою,
Відшукала тебе у каштановім Києві,
Я б зігріла тебе і любов’ю, і ласкою
Під холодним дощем і фонтанною зливою.
Але хто ж мені скаже,де подих твій стомлений,
Де знайду я очей твоїх каву розпечену?
Організм мій від сліз за тобою зневоднений.
Я рятуюсь від тебе,рятуюся печивом.
Я смакую крихкі прямокутники крекеру,
Запиваю їх м’якість гарячою кавою,
І флюїди мої з одиничного вектору
Обгортають тебе непомітною лавою.
Ти ідеш,як сновида, бруківкою мокрою,
Зупиняєш таксі і благаєш підкинути.
Я здаюся собі безнадійною хворою.
Це було б романтично-з любові загинути.
Я вже мало не плачу від суму і розпачу.
Так і хочеться крикнути:
- Люди, озвітеся!
Я чекаю тебе. Це і довго,і боляче.
А так хочеться в рідних обіймах зігрітися,
Розказати,як сумно у нашім гуртожитку,
Скільки сталось за тиждень минулий цікавого.
Але де тут пояснення,висновок,логіка,
Якщо я захлинаюсь самотньою кавою?
Ти з’явився вночі зголоднілий і зморений,
Розказав,як було тобі важко дібратися.
Я тебе годувала тоді макаронами,
Не могла надивитися-налюбуватися.
Потім ми рахували зірки. Арифметика.
Що співали пісні про кохання замріяно.
Я раділа, що ми не самотні з ведмедиком,
Що серця наші б’ються так ніжно-нестримано.
У кохання мого аромат не фіалковий,
Не смаку кураги і цукату солодкого.
Він, як очі твої і мої -тепло-кавовий,
Вище білого-білого Шляху Молочного.
Знаю я: не буває в житті випадковостей,
Дивні збіги обставин-це доля омріяна.
Наша зустріч- чарівна до втрати свідомості,
І вітрами кохання шалено овіяна.
Ми рахуєм тремтливі зірки. Арифметика.
Що ховають обличчя за хмарою –ватою.
У кімнаті ми втрьох із маленьким «ведмедиком»,
Що тепер називатиме татом і мамою…
Автор публікації
