Нас не навчали світитися у непроглядному мороці,
Із цегли руїн будувати базиліки – храми,
Нас не вчили мистецтву маленьких кроків,
Як жити «у світі, де Бог помер», ми здогадались самі…
Тепер трішки простіше: мрії – зірки, сльози – панацея,
А майстер – лиш той, хто створив власний інструмент…
Тепер тобі легко повторювати зречення Галілея,
Бо знаєш, що вона крутитися не перестане в той момент.
Ми не вірили, що є лише два шляхи: до раю і пекла,
Що все потрібне приходить вчасно і вчасно йде в забуття…
І як же зараз скажено боляче, осатаніло, нестерпно
Пече аксіома, що минуле в минулому, а ця мить – і є життя.
Ти вже знаєш, що світ стає світлим, коли ти починаєш зоріти,
А з поля збереш урожай, коли вигрієш в жмені зерно,
І будеш по – справжньому жити, поки не боїшся згоріти,
Поки не боїшся сипати мрії на місячні жорна…
У світі ти не один, але для нього такий ти єдиний.
Для Нього ти віддзеркалення, в тобі – і пекло, і храм. Не забудь.
Ти – не перший, не кращий, а проста неповторна людина.
І сам колись цього навчишся… Я сподіваюсь… Мабуть…
Автор публікації
