Знов у серці тривога сховалась,
У куточку вмостилась, мовчить.
В мене прихистку, ні, не питалась,
Поселилась й тепер там гірчить.
Запашним, і як медом солодким
Десь на дні роз’їдає, п’янить.
То, кохання вселилось почуттям заглибоким,
Та й з душею собі гомонить.
Гори смутку і ріки страждання,
Протяглися до самого дна.
Жити в серці, можливо, кохання
Без тривоги не може і дня?!