Сто літ минуло, згинули мільйони,
А Україна – знову на війні:
Тримають оборону батальйони,
Там гинуть наші доньки і сини.
Там гине степ, земля гниє від болю
(Уже – не місяці, ідуть роки),
А верховоди все про землю й волю
Торочать, нагостривши язики
А ми – у спогадах про отамана,
Який полки повів крізь степ, крізь ліс…
Та Степовому пам’ятник зарано
Ще ставити. – Він славу нам приніс,
А ми залишились під тими жити,
Що хочуть комісарів, «Губчека»
Або ж – по-іншому народ гнобити.
Їм – аби правити й гострити язика,
Від виборів до виборів брехати
Щось роздавати і приманювати нас,
Щоб знову їх обрали в депутати,
Хоч не завжди покірним був Кривбас.
Та чи повстане степ без Степового,
Без грізного, живого (наче сталь!)?
Чи зможемо самі (в серцях – із Богом)
Звільнить кордони, вигнати всю шваль?
Або – так міцно взяти в руки владу,
Щоб все дрібне чкурнуло за кордон?
Чи знову – кров, Майдан і барикади,
І – не один загиблий батальйон?..
4-7 лютого 2020 року
На світлині: Кривий Ріг у перші дні російсько-української війни.
Фото автора.
Автор публікації
