Для голосування необхідно авторизуватись

ЛЮБОВНИЙ ТРИКУТНИК

Присвячується Р.Є

Тисячоліття третє на порозі –
Змінилися часи, змінивсь і світ.
Нічого вже не знайдеш на дорозі.
Тяжкі часи! Та що ж тепер робить?

О! Як же розпаскудилися ми!
Не хвалим Бога, а розбої чинем.
Занапастився світ! А ким? Людьми!
О Боже милий! Таки й ми загинем!

Та ти не бійся, друже мій! Сідай
До мене й слухай про часи сучасні,
Все опишу я. Може, і не красно
У мене вийде – ти за це не лай…

1
Жив син із матір’ю. Було
Це в Харкові. І їм жилось
Не дуже. (Як це з кожним зараз:
Все гроші, гроші… Стільки кари
Стерпіли люди, але їх
Не вистачало їм ніколи!..
За них вони впадали в гріх,
За них усі віки боролись!)
І їх якраз Єлизаветі
Петрівні бракувало. Син
Хоч і найнявся в магазин
Носити ящіки – та де там
Ті в Бога гроші! Костянтин,
Її єдиний любий син,
Сам за собою доглядав,
І матері допомогав.
Як тяжко! Кабельне – плати,
За світло теж. А ні – сиди
Без світла! Що тут вдієш ти!
За телефон, за воду теж!
Затратам цим немає меж!..

А тут іще оце весілля;
Єлизаветина сестра
Виходить заміж. Запросила
Єлизавету. Назбирав
Наш Костя грошей їй – і мати
Вже подарунки купувати
Побігла. А тим часом Ольга
(Сестра Єлизавети) довго
Варила, жарила, пекла;
Немов на голках вся була.
Було багато там смачного!
Не хочу говорить, бо слина
Тече…
У Ольги є й дитина,
( Забув сказать) Анастасія,
Як квітка, що в росі жевріє.
Росла нещасная дитина
Без тата. Десь подівсь негідник,
Ще до народження її.
Була тоді Ольга Петрівна
На третім місяці, коли
Негідник цей її покинув.
Відтоді вдвох вони жили.
Майбутній Ольгин чоловік –
Євген Геннадійович. Ніжно
Її кохав, і свій він вік
З її з’єднать бажав навічно…

Так! Зараз список прочитаю
Вам, любі чітачі мої,
Запрошених усіх згадаю…
Були свої, і не свої;
Валерій Павлович – хрещений
Це батько Насті. Він скаженно
Горілку пив. Галина – жінка
Все слідкувала, щоб пияка
Цей небагато пив горілки,
Та лишнього тут не патякав…
Були й сусіди, і знайомі
Із Салтівки. Усі відомі
Гуляки, що не всидять вдома.
Приїхав ще на “БМВ”
Юрко Сергійович. Живе
На Гарібальді. Він з дочкою
Сніжаною сюди прибув,
Та з жінкою. Вони обоє
Красиво вдягнені. ДочкУ
Так одягли, неначе панну,
Така була Сніжана гарна!
Аж серце тьохнуло в грудях,
Як я її побачив. Ах!
Таке словами не сказати!
Її пером не описати!
Обличчя, наче маків квіт…
Стемнів в очах у мене світ…
Хвилинку… очі її, очі!
Неначе зорі серед ночі!
А чорні, чорні її брівки,
Як дві тонесенькі підківки!
Пробачте! Захопився я!
Вона – ранковая зоря,
Що землю будить, ніжно світить!
Немає кращої на світі…

Єлизавета на “таксі”
Приїхала. Тут вже усі.

Зібрались всі біля під’їзду,
Чекають. Ось і сам жоних!
На “волзі” наречений їде…
Приїхав; вийшов і – до них
З сватами йде. Їх не впускають,
Торгуються поки. Та ось
Домовилися. Молодая
Сидить в машині вже. Лилось
Із неба сонячне проміння
Все на каштани. В магазинах
Блищали вікна. Жовтий дим
Стояв над містом. Вже минуло
Кілька годин і повернулись
Додому з рагсу молоді
Такі щасливі! Усі в дім
Ввійшли вже гості. Були вина,
Була горілка на столі,
Коньяк й багато ще спиртного.
А що ж було із їстивного?
Ковбаска, голубці, та й хліб –
Що головне. Була картопля
Товчеана з м’ясом. Була вобла
І оселедець. Ще торти,
Рулети, шишки. Друже, ти
Чомусь став зараз неспокійний!
Ага! Ти вже ковтаєш слину.
Вдалось тебе все ж довестИ!

Все! Почалось. Пішли вітання
І подарунки молодим,
Щоб їх здійснилися бажання
Усі, щоб сонцем золотим
Життя було зігріто їх.
Всі привітали молодих,
І зі смаком трапезували…
А потім музика заграла,
Пішли всі гості танцювать,
Аж тарілк усі брязчать
Від їх тяжкої тупанини.

Та що зробилось з Костянтином?
Як зачарований сидить,
На всіх він з подивом глядить.
Єлизавета каже: “Сину!
Чом не танцюєш?”
– Щось не хочу! –
І опустив мій Костя очі,
Коли Сніжану він побачив,
І серце пригає і скаче,
Як м’яч, у грудях. Боже мій!
Він закохався. І це вперше
З ним сталось. Наче золотий
Промінчик засіяв – найперше,
Що він відчув… Та ось заграв
Танок повільний. Він підходить
До милої Сніжани. Просить
Потанцюватим з ним – і чує
Він деї згоду – і бере
Її за ручку – і танцюють
Вони. За шкірою повзе
Мороз у Костянтина. Він
Такого навіть не чекав
Моменту, але він настав!
Їй полюбився Костянсин…
Але вагалася чомусь
Вона. Відмовити йому
Хотіла би, та не змогла…
Якась її перемогла
Могутня сила. Навіть кров
Забила в скроні… Це любов!..
Не дивно, бо в шiстьнадцять літ
Здається іншим людям світ,
І не таким, як є насправді.
О, людоньки, це щира правда!

2
На другий день пiсля весiлля
Сидів вже вдома Костянтин.
Якесь-то раптом божевілля
На мить опанувало ним.
Перед очима – все Сніжана,
Така прекрасна і рум’яна…
І раптом Костянтин згадав,
Що номер в неї попрохав.
Він їй зателефонував…
“Алло!”
– Привіт, Сніжано! Ти? –
“Так, я! Привіт! Це хто?”
– Це Костя!-
“Як ти? Кажи… Чому затих?”
– Приїхать хочу… Ти не проти? –
“Я тільки – за! Я дуже рада!
Чекати буду. Знаєш ти,
Де я живу? На Гарібальді,
Мого будинку номер три,
Другий під’їзд, четвертий поверх,
Квартири сороковий номер…”
– Сьогодні вечером приїду…
Не проти, якщо в кафе підем?-
“Не проти!”
Костя весь горів
Від нетерпіння. Не помітив,
Що на плиті обід згорів!
Забув, забув усе на світі!..

Вже місяць в небесах вечірніх
В рожевих хмарах засіяв,
По місту простелились тіні
Густіші. Вітер затихав
І зовсім стих. Горять вітрини
Нічних кафе і магазинів,
Вже загорілись ліхтарі,
І Костянтин мій вже побрів…
Куди? Звичайно, до Сніжани.
В тролейбус він зайшов і сів.
Поїхав до своєї панни…
Він, як осінній лист, тремтів!

Якби ти знав, мій Костянтине,
Що ти у неї не єдиний!
Що ще Олег є! Боже мій!
І вас обох вона кохає
Й кого обрати, ще не знає!
О! Що тепер робити їй?..
Так ось чому вона вагалась!
Що і відмовити йому
Хотіла. Знову закохалась!
Та серце треба одному
Лише віддать. Вона страждала.
Скажіть мені – таке можливо?
Хіба бува двійна любов?
Не знаю я, але це диво
Насправді сталося. Аж кров
І в мене в скронях враз забила!..
Якби ти, Косте, оце взнав –
Ти б, мабуть, зразу запалав
Від гніву й подиву! Та що
Вже вдієш! Але гнів і шок
В цім випадку не допоможуть.
І гнів страшний цей навіть може
Багато наробить дурниць,
Сильніш за десять блискавиць
Спалахує гнів! І потрібне
Тут рішення нам вірогідне.
Подивимось ми з вами, люди,
Що діятися далі буде.

Ось і з тролейбусу виходить
Наш Костянтин – очами водить
Навколо… Місяця вже ріг
Сховавсь за хмару. І мій Костя
На Гарібальді аж побрів;
Туди потрапити не просто,
Хто дуже добре місто знає…
Та Костянтин не заблукає,
Хоч в іншім Салтівці кінці
Він жив. Дороги тут він знає…
Ось і його найкраща ціль –
Коханої дім. Він заходить
В під’їзд, сідає в ліфт – і котить
Аж на четвертий поверх він…
Ось її двері… Дінь-ді-лінь! –
Дзвінок у неї задзвонив…
Хто ж Кості двері відчинив?
Вона! Вона! Його Сніжана!
Рум’яна і тоненька станом.
Вся рознаряджена. “Ходім!
Я вже готова!” – Так сказала
Вона йому – і вниз помчали
Вони. Минули вже і дім…
Та щось за серденько щипало
Сніжану… Так! Вона ховала
Від його правду… і була
Знервована…
– Що? Що з тобою?
Щось трапилось?- І запалав
Сильніш рум’янець – і сльозою
Вмить був погашений. Але
Цього мій Костя не помітив,
Не знав він, як Сніжані зле!..
Якби пізнав – усе б на світі
Віддав, щоб задушити лихо
Її. Але який тут вихід?..
Є вихід! Ні! Хай божий грім
Поб’є, хто зможе це зробити
Зі супротивником! Це гріх!
Та чи мій Костя зміг би вбити?!
Ні! Ні! Не хочу навіть я
Про це і думать. Хай змія
Гріхів повзе – і зачепити
Її не вздумай. Хай твоя
Душа чистіша буде в світі!..

– Сніжано! Милая моя!
Скажи мені, що за змія
Вчепилася в твоє серденько?
До мене пригорнись близенько!
Образив хто? Ти знаєш, я
Йому віддячу! Ти за мною –
Як за стіною кам’яною! –

“Не треба, Косте. Це зі мною
Завжди таке…” – і далі йшли
Вони повільною ходою
І нісенітниці плели…

Виглядують крізь хмари сині
Зірки. Нічні згустились тіні.
Будинки, наче вартові,
Стоять, сумують у пітьмі,
Мигають вікнами своїми,
Неначе жовтими очима.

Хтось раптом в тьмі як закричить:
“Сніжано! Ти?” – Її волосся
Вверх піднялося!
Закалатало серце вмить,
Як молоток! Вона впізнала
Цей голос. Так! Олег це був…
І що робить тепер не знала.
Він відповіді не почув…
“Сніжано! Стій! Та що з тобою?”
І ближче все підходить він.
“Так! Ти… Та хто оце з тобою?
Не розумію…” Костянтин
Тут запитав: – Дозволь спитати:
А ти хто будеш? –
“Будеш знати
Багато – посивіеш. Слухай!
Герою! Краще звідси чухай!”
– Сам чухай! – І удар звалив
Олега. Костянтин вліпив
Такого ляпаса! Але
Встає розлючений Олег,
В цю мить кудись-то він зникає.
Через хвилину прибігає
Олег з двома товаришами
І… Костянтина – ну, ногами!..
“Ой! Що ви робити! Ви що
Сказилися? Олег! За що?..
Міліція! О, Боже мій!” –
І сліз потік обличчя їй
Залив… О! Ти моя Сніжано!
Чому ж ти правди не сказала?
Та може і цього б не сталось!
Лежить! Лежить твій Костянтин…
І хто зна! Може… неживий…
Але за тебе бився він!
І десь Олег підступний твій
І ті поганці повтікали,
А хлопцю ребра поламали!..
О Боже мій! О Боже мій!

Ви згодні, люди, що вчинив
Олег наш підло? Зневажаю
Я підлих. Хай, як на котів,
На них собак повипускають!
Живий, живий наш Костянтин…
Але тепер в лікарні він.

3
Пора осіння на дворі
В той рік стояла вже. Осіннє
Сумнеє небо непривітне
Ще не було таким в той рік
Похмурим. І повіяв вітер
З північної вже сторони…
Туман по місту простелився,
З каштанів опадає листя…
Все, як і треба восени…

Вже виписався Костянтин
З лікарні… Вражений був він
Тими подіями, що стались;
Своє обурення і гнів,
Образу, сльози видавали
Його блакитні очі. Він
Не міг Сніжану зрозуміти:
Навіщо так було робити
Їй? Сенс який? О Боже мій!
Чи він пробачить зможе їй?
Не знаю я… та задзвонив
У нього телефон… І голос…
Це голос був Сніжани. “Косте!
Привіт!”
– Привіт! – й неначе сполох
Засяяв у душі її.
“Пробач, миленький. Не хотіла
Цього. Пробач, пробач мені.
Я вас обох… люблю… не знаю
Кого обрати. Та я каюсь…
О! Як я каюсь і страждаю,
Що не розповіла тобі!..” –
Й вона заплакала. Аж зблід
Від слів її цих  вмить мій Костя,
Їй прямо відповів і просто:
– Я пробачаю все тобі… –

Одного дня в Олега вдома
Зібралися усі знайомі
Його і хлопці і дівчата,
Чи святкували якесь свято,
Чи так пиячили… Та раптом
Олег наш з другом посварився
І мало, мало не побився.
“Ти – боягуз, – сказав йому
Товариш,- боягуз тому,
Що сам ти битись побоявсь
З тим хлопцем, що тобі в той раз
По писку дав…” Почервонів
Олег і очі опустив…
Всі запитали: “Чи це правда?”
“Звичайно.”- Парубок сказав,
Що посваривсь з Олегом-гадом.
І кожен з місця свого встав
Тоді – і стали всі виходить
З квартири.
– Друзі, зачекайте!
Він спеціально мені шкодить,
Бо не його Сніжана. Знайте! –
“Ти – боягуз, Олег, а ми-то
Про тебе…” – і усі пішли.
В Олега щоки всі були
Багряні, та і злість помітно
Його за щелепи щіпала…
Так! Всім про нього ясно стало…

Приїхала Єлизавета
Петрівна з сином до сестри,
До Ольги, та наче б то
У гості на неділі три…
Хотілося їй подивитись,
Яке життя заміжнє в неї.
Чи все гаразд в них, чи твориться
Свавілля… Й бачить, що з сім’єю
Усе гаразд: живе, як панна.
Через тролейбусну одну
Жила зунинку від Сніжани.
І знав це Костя, та чомусь
Йти не хотів. В очах туманних
Краплини сліз блищали. “Косте!
Чому сумний? Все про Сніжану
Ти згадуєш?”
– Не треба, мамо,
Про нам розмовляти. Просто
Мені погано. –

Як до Олега вість дійшла,
Що зараз в тітки Костянтин –
Вмить чорная його душа
Осатаніла! 3араз він
Його готовий розірвати,
По Салтівці порозкидати!
Але і наш герой, наш Костя
Сам запалав, як жар, від злості,
Коли Олега на базарі
Побачив. А що буде далі
Поки не в силах розказати,
Бо треба трохи погуляти…

4
Вже Костянтина Олег злий
На бій смертельний визиває,
Бо дівчина не обирає
Одного з двох. Бій! Бій страшний!
І хто залишиться живий,
Той і дістанеться, бач, їй!
Прийти повинні вранці завтра
О п’ятій десь, на стадион.
Невже я сплю і бачу сон?
Ні! Відбувається насправді!
Але нічого не сховаєш
Ти від людей. Все рівно взнають,
Почула і Сніжана. Боже!
Одна вона їм допоможе!
Її обличчя поблідніло,
І смуток і страждання вкрили
Ніжнійшу душу. Боже мій!
О! Що робити зараз їй?
Вона навмисно не змикала
Очей вночі. П’яти чекала,
Ось і четверта вже прийшла,
Халат Сніжана одягла
І вмить, як віхола, помчалась,
Помчалася вона туди,
Де буть біді, страшній біді!

І вже Олег в той час прийшов,
І Костянтин мій підійшов…
Хвилини дві вони стояли,
Одне одного б розідрали!
І перший тут Олег напав,
Він Костянтину в вухо дав,
Та Костя мужність не згубив
Й Олега добре в ніс вліпив –
І юшка потекла. Хватає
Олег ось камінь і хотів
Ним Костю вдарить. Вибиває
В Олега камінь – й затопив
Його у щелепу. Олег,
Неначе в гніві Геркулес,
Підбіг до Кості – і схопились
Вони, упали, покотились
По стоптаній траві, і вмить
Почав Олег його душить.
Та Костя вирвавсь – перекинув
Олега – і ногою двинув
У лоба… Страх було б глядіть!..

В той час Сніжана швидко бігла,
У голові аж потемніло,
А думки плутались у неї;
О Боже! Хто ж цінніш для неї?
Обоє! Господи наш, з неба
Скажи їй, як зробити треба!
Але мовчить Господь. Сніжано!
О діво ніжная моя!
Не знаєш, як кохаю я
Тебе! Тебе, моя ти панно,
Рожева квітонько моя!

О лихо!.. Що тут сотворилось?..
Чом зупинився “мерседес”?
Чиє це бездиханне тіло?..
Ой, лихо! Волею небес
Сніжану… “Мерседесом” збило!
Лежить, невиннеє дитя!
Так! Так! Пішла у небуття
Сніжана бідная навіки…
Жахiття! По дорозі мізки!..

________

Були на похороні всі
Із Салтівки і невідомі,
Усі знайомі й незнайомі
Сніжани… бідної… Косий
І ніжний сонячний промінчик
Грав довго на її обличчі,
Неначе він і сам хотів
Сніжану розбудити… Боже!
О бідная Сніжана! Може
Воно так і судилось їй…
Земелька прийняла її…
Сніжани мати, кажуть люди,
Від горя ледь не вмерла. Батько
Сніжани збожеволів. Тяжко…
Ох, тяжко… В серці моїм будить
Їх горе тяжкую печаль…
Я з ними плакати почав…

З плачем вже люди розійшлися,
Лиш на могилі залишився
Олег і блідний Костянтин…
О! Як ридав, як квилив він!
О! Як Олег тут обливався
Слізьми, і в них відображався,
Здається, цілий небозвід!
Тепер йому не милий світ,
Так само, як і Костянтину…
Дивилися, як на дитину
Загиблу, на могилу довго,
Здіймали руки все до Бога,
Йому молилися вони.
Все, все пропало вже для них…
Олег тут сумно подивився
На Костю – той на його свій
Звів погляд – й міцно обнялися
Й сльозами знову залилися…
Здається, світ ридав увесь…
Так, це – кінець…

Червень, 2004 р.

2

Автор публікації

Офлайн 4 місяці

Vadim Scherbakov

219
Коментарі: 3Публікації: 113Реєстрація: 10-08-2018

Золоте перо

Достижение получено 20.08.2018
Присвоюється автору, який подав на сайт 100 і більше публікацій