Схилились старі верби над водою
В зажурі, що нема куди рости
І сохнуть їхні гіллячки бідою,
Яку й вода не може віднести.
Уперлись в небо, а воно – високе, –
Край неба десь далеко у в імлі,
А в верб таке коріння неглибоке,
І страшно відірватись від землі.
Можливо, їм хотілось рости вище,
Аби дістатись до самих зірок,
Але вони схиляються все нижче
До землі день за днем, за кроком крок.
Люди, як верби: кроною думок – у небо,
Молитвою до Бога, а душею – у політ,
Та не пускає щось їх – чи, може, так треба, –
Коріння роду чи гріхи прожитих літ.
Стоять верби на березі, сумують
За тим, що їхня молодість пройшла,
Й трухлявий стовбур дятли все штурмують,
Видовбуючи дупла для шпака.
Скрипять, хитаючись, падають ганебно
В кінці кінців донизу їхні стовбури, гілки.
Але прийде весна і в тиждень вербний
Позеленіють верби і розпустяться бруньки,
Може, і люди, що не прагнуть вищого,
Всихають розумом й душею не ростуть
Як оті верби серед неба віщого, –
До сонця тягнуться, та черви їх гризуть?
Автор публікації
