Коли надворі сивий Дощ
Б’є в унісон манірну пісню,
Біжать краплини з мокрих площ
В годину темну, смутну, пізню.
Він змиє сіль запеклих ран,
Утопить біль в своїх калюжах.
Манить мене в свій океан,
Вологі очі хитро мружить.
В цей час Забуте тихо спить
І я навшпиньки ходжу поряд…
Мені, як іншим, треба жить,
Віддати будням гострий погляд,
Чекати життєдайну мить
І сподіватися на краще.
Не забувать пігулки пить
Іще до кави, зранку, натще…
Так хочеться забути все
І цілуватися відверто…
А в грудях пишеться есе-
Про Тебе спогад. От халепа!
-Я буду ще щаслива, так?,-
У долі знову запитаю,
-Пошли мені таємний знак,
Я так давно його чекаю!
Хай буде білим він пером,
Строфою книги про важливе,
Прийде до мене віщим сном,
В якому буду я щаслива.
Чи вже напилася душа
Того, що мало бути з нею?
Чи мусить в мандри вирушать
Зцілитись, як Земля-Антея…
Автор публікації
Не треба слів, лиш почуття....
Титул: Небайдужий читач
