НЕВДЯЧНИЙ ЖАХЛИВИЙ СВІТ
Тірон-Воробйова Наталія
Весь Світ став на коліна. Жахливий Світ. Вінбув ніби з попелища. Змарнований, знищений, нікому не потрібний.
Це жах! Всі кричали, роздираючі свої гнилі рти,«скреготали» в деяких зуби. Оті самі зуби, які виросли «з щелеп». Деякі з них вже ніби звисали до Землі. Вони (зуби) були настільки великі та тяжкі, що здавалось от-от розтрощаться від постійного пересування натовпом. Якщо придивитись зверху, з цих зубів можливо було створити цілісну «скелетову» картину. Моторошне видовище. Один чоловік, здається його звали Маркус, вже настільки був старий, що не міг навіть рухатись. Стояв як стовбур, пригнічений, йому нічого вже не потрібно було в цьому тривалому житті, аби тільки побачити хоч краплину того самого світла, того самого променю. Всі інші проходці тягнулися за всім натовпом. Громада була величезна. Ніби цілісний камінь. Від усіх тхнуло чимось гидким. Неприємним. Страшенно те, що раптово траплялись випадки, коли хтось із натовпу їв іншого. Бо ж постійних поселень не було. Тільки хащі. Все мертве, ані квіточок, ані дерев, ані кущів, ані водних ресурсів.
Тоді стояла весна. Здавалось, ніби все повинно було проснутись, відпочивши від застоялої зими, постійного льоду та льодових смуг. Але ні. Все гнило, трощилось. Не було ж світла, не було надії, не було променів, не було життя. Але ж натовп? Натовп складався, напевно, з «останків життя», того самого забутого, застарілого життя, яке хотіло певно відродитися, хотіло бути спроможним на щось краще та живе…
Це було близько, десь там, – «Дивна Британія». Здавалось, десь близько дивовижне диво. Десь близько воно ось-ось проявиться. Але ні: одна темрява та «гниття». Люди не бачили світла, гарячих променів сонця, щоб хоча б якось зігріло їх досі замуштровані гнилі душі. Натовп не міг розкрити навіть своїх ротів, щоб хоча б якось досягти «Дивної Вершини» (одне з надзвичайних місць, де виживший натовп хоча б один раз на мільйон років міг скористатись надією, напоїти себе хоча б одним променем, одним «осколковим» світлом), де їх чекала Вона. Її звали Ольфея – чарівна. Це була дивовижна «істота». Ніби відродившись із цього гнилого, непорушного миру, вона мешкала на тій самій «Дивній Вершині». І лише там, лише там можливо було досягти неабиякого щастя, неабиякої своєрідної долі, доторкнутися до сонця з такими щирими, схвильованими променями.
Ольфея – це ніби щось казкове, стародавнє (Оль (від стародавнього – Ольга, Вольга, Ольха); фея – казкова істота, яка прагне до відтворення, до життя, до найщирішого в цілому світі, своїми дивними феєричними кроками). Вона була єдиною, хто вижив на той час у цьому мертвому знищеному світі. Вона єдина була спроможною на відтворення, відшкодування всіх знищених угідь, земель, життєвих ресурсів. Ця істота була «світлозберігаючою», невгамовною, із щирими думками та почуттями. Від її світлої тіні ставало хоч на мить тепліше. Деякі з нативних виживших істот, побачивши Ольфею, подумки створювали для себе Світлий Мир, який ніколи більше ніким не буде знешкоджений. В цьому мирі не буде знущань, не буде насилля, не буде бруду!
Ольфея – це відродження того самого похмурого місця, яке здавалось тільки влітку прокидалось, лише на мить, аби напоїти нескінченний натопв Світлом. Те Світло відпочивало на «Дивній Вершині», воно було настільки малим і безпомічним, що навіть Ольфея боялася доторкнутись, увібравши в себе силу-силенну Світового напою. То було Ольфеєве щастя! То і є її дитя. Йому було кілька днів. Саме з початком весни Ольфея народила. Народила Світло. З побоюванням закрила теє маленьке зернятко від усіх! Від усіх отих брудних, нескінченно гнилих осіб, які рухались і рухались вперед. Їм було все одно: аби досягти своєї мети, вони нещадно трощили все. Аби доторкнутись до Світла. Вони гадали собі, що «напоївши» себе цією чарівною енергетикою, далі створять життя. Будуть злагоджено жити, в мирі, спокої та нескінченнійнадії. Ольфея кожного дня ніби кликала натовп, ніби хотіла допомогти всім тим «мертвим» душам, які настільки застаріли від того будення. Від нещадних вчинків, якими вони знешкодили «Дивну Британію». Але ж ні. Ольфея була лише тінь, обмежена, пристрасна! Тінь з осколків Землі. Землі, яку отой самий натовп «розтоптав», знищив. Ольфея стрибала по «Дивній Вершині», розправляючи свої тіньові чарівні пальчики отих самих осколкових рук. Вона застерігала Світло. Що саме дуже скоро натовп може знищити його. Знищити навічно. Можливо так би і сталося, якби ця дивна чарівна тіньова істота не оберігала своє Світло, яке було ж зовсім ще нетямуще, невідаюче нічого в цьому безжалісному нещадному світі.
Потроху Світло росло, із кожним ранком воно прокидалось, але йому нічим було умитись. Все висохло, все почорніло, один бруд, навіть Ольфея, тіньова Ольфея не могла допомогти своєму чаду. Мова про годування була закрита на мільйони років вперед. Лишень день і ніч, день і ніч та більше нічого. В це важко повірити, як оте дитя потроху зростало, накопичуючи в собі щось таке живе із постійного навколишнього бруду. Це фантастика, щось неймовірне. Як живе може відроджуватись із «попелища», із тіні отого гидкого брудного будення. Ольфеї на мить здалося (це сталося однієї темнющої ночі), що Світло перестало дихати. Вона наблизилась, хотіла пригорнути, приласкати, аж раптом Світло дуже розсердилось, оппікло Ольфею. Дуже оппікло. Їй стало не по собі. Вона тоді дуже засмутилась, але й водночас розуміла, що її дитя не спроможне на такий неприємний вчинок.
Аж раптом Світло заговорило. Матусю, мила моя матусю, я не можу, я не в силах більше пручатись цій темряві, цьому сморіду, цьому брудові. Матусю, моя рідна, я не оппік тебе, вибач, то лишень моя гаряча душа, моє тепле ставлення до тебе. Мамо, хто ж як не я спроможний у цьому жахливому, безжалісному світі на такі дієві кроки, мамо. Ми лише вдвох зможемо все відродити, зможемо поставити цей світ на родючі, «збагачені» ноги! Ольфея завмерла, по її щоках покотились тіньові сльози, вони були настількі прозорі, настільки чисті, настільки теплі, що саме під її тіньовими ногами з’явилося світле місце. Місце надії, місце життя. Щось ніби виштовхувало її з того місця, де стояла вона. Отож там проросли квіточки. Це було щось неймовірне. Квіти життя. Вони виблискували світлом, так чудово, так прегарно. Недарма ж ця неймовірна істота народила Світло. Тінь-породілля.
«Дивна Вершина» була дуже височенною, добратись до неї було дуже складно, навіть недосяжно. Тим більше, весь цей мертвий натовп (потроху, з кожним днем отих мертвих душ ставало все менше; вони схвильовано їли один одного, але кожен із них залишався при надії, що ось-ось настане той «Великий День», коли вони напоять свої гнилі мертві душі хоча б краплинкою неймовірного Світла, що «пестилось» у своєму «єстві») ніяк не міг добратися до вершини.
Ольфея, роздираючись, кликала натовп «із суцільних зубів». Натопв тягнувся цілісною чередою, ніби ковзанки. По розтрощених тіньових осколках. Ольфея кликала так, що було чути за мільйони кілометрів. Той невгамовний крик зі слізьми, тіньовими слізьми лунав усюди. Всі нативні істоти поблизу проснулись. Вони наче відродились із знешкодженої Землі. Це були гидкі переселенці, інвазивні види, які те й діло що пересувались потроху разом із натовпом до такого недосяжного Світла.
Натовп наближався. Але дуже помірно, із скреготінням гнилих зубів. Хтось серед першопрохідців закричав що є сили – Ольфея! Дика Ольфея! Схаменись! Твоя тінь «зависає» поміж нас. Ти – невловима! Де ти, злодійко!? Де твоє Світло? Де ти ховаєш частинку себе. Хіба неможливо зловити тебе? Покажи тоді нам своєдитя, покажи, злодійко!?
Тоді Ольфея розізлися, вона почала ще з дужчею силою стрибати по склонах, трощити своєю тінню оті гидкі мертві душі. Їй моторошно було від однієї думки, що хтось гнилий з натовпу доторкнеться до її чада, до її світлої тіні. Вона почала ще більше кричати, тіньові сльози буквально котились у щілини всіх хребтів і склонів «Дивної Вершини». До того ж ті сльози чомусь зупинялись посеред щілин, не «перестрибуючи» всі важкі камені, завислі предмети й тяжелі. Вони ніби хотіли зостатись лишень з нею, напоївши собою не гнилий натовп (який тисячоліттями знищував все живе навкруги), а тільки її та Світло.
Та ось Світло пробудилося. Від отих постійних тіньових стрибків своєї немічної матусі. Світло стало зовсім дорослим. Ще дужче світлим. Воно «ласкало» своїми променями матусю, заспокоювало, стримувало. Мамо, заспокойся. У нас попереду ще довге, довжелезне життя, ми ще зможемо відродити все навкруги. Адже мамо – ти моя рідненька, моя світла тінь. Дякую тобі, що ти не залишила, захищала, не дала нікому з отих мертвяків доторкнутись до мене. Мамо – ти диво! Але теплі дорікання сина не глибоко «торкнулися» тіньової душі Ольфеї. Вона все не могла заспокоїтися. Вона не могла схаменутися від того нещадного мертвого натовпу. Це був як «тяжіль» на її м’які тіньові плечі. Вона ніби хотіла скинути весь той бруд зі свого тіла-тіні.
Аж раптом тінь зі сльозьми впала на «одного» з натовпу. Він і не зрозумів одразу, що з ним коїться, зробивши один маленький крок, Ольфеєві сльози ще більше пролились на його ледь живе, бездиханне тіло. Він одразу ж перетворився на камінь. Громіздкий, від якого тхнуло чимось доволі неприємним (таким, що накопичувалося мільйони років). Так і зостався на тій самій розтрощеній, знищеній Землі – мертвим каменем. Тоді Ольфії ніби полегшало, вона тяжко дихала, адже ті самі тіньові сльози втамовували її спрагу, її тяжкий біль, який «сколихнув» весь мертвий натовп. Таким дійством вона захищала своє рідне, єдине дитя. Вона знала, що саме Світло відродить все та всіх у цьому злому, мертвому, гнилому світі.
Сльози перестали йти.
Натовп зупинився, їм було дивно, як така тінь спроможна перетворювати живе на «скам’янілу душу»…
Дивно й те, що століттями пручання натовпу стримується й досі чимось тяжким, мертвим. Досить неймовірно від того, що тіньова Ольфея ще досі жива! Ще досі «недороблена». Не збагачена. Земля – Ольфея!
Автор публікації
