“Спогади нашої юності” 

Минулого не повернути вже ніколи,

Залишаться, лиш спогади на згадку.

А пам’ятаєш, як маленькі йшли до школи,

Ти дарував мені цукерки й шоколадку.

Тоді жилося легко й безтурботно,

Здавалося, проблем зовсім нема.

Батьки були постійно на роботі,

Тяжко їм було. За вікном зима.

А ми з тобою в піжмурки гуляли,

Бурульки сніжні їли крадькома.

В теплих шкарпетках спати ми лягли,

Але матуся за столом сидить сумна.

Ми все сміялись, бавились, шуміли,

Не розуміючи, як тяжко їм було…

Я про матусь… Вони також хворіли,

Все по інакше скластися могло.

Якщо б батьків ми більше цінували,

Та вибачалися б, про гордість не згадавши

Якщо б ми більше їх не дратували

Дали любов нам, молодість віддавши.

Все зрозумієм, коли станемо такими,

На що вони пішли заради нас.

Батьки ніколи вже не будуть молодими,

Колись посивієм і прийде Сивий час.

Дитинство невагоме та солодке,

Запах лимонаду й карамель.

Лише в пам’яті відтворюємо нотки,

Ми підросли, і вже п’ ємо з гостями Ель.

Вже телефони, ноути, планшети,

Заполонили простір наший дій.

Немає більше нашої Планети,

Дитинство будувалося із мрій.

За щастя було встати на світанку,

Намазати варенням хліба шмат.

І по росі побігати щоранку,

Та вкрасти у сусідки виноград.

У лісі позбирать смачну суницю,

На смачну юшку наловити карасів.

З мамою зварити полуницю,

Дивитися, куди метелик сів.

Купатися в ставку, в траві лежати,

Або на луках квітів назбирать.

На ровері, в дитинство, знов, помчати,

Так хочеться Його не забувать.

Беззцінні спогади наклеєні в альбомі,

Хвилини ті, ніколи не вернуть.

Вже вечір. Тихо. Затишок у домі,

Минуле… Прощавай. У добру путь.