І стелються мені до ніг,
і тягнуться мені до рук
шовкові трави запашні,
бо квіти татові несу.

Звивається змією шлях
і губиться в словах жалю
весна, обірвана завчас…
Я квіти татові несу!

Він завжди квіти дарував,
усміхненим, веселим був,
був сонцем, що мені з-за хмар
спускав на ниточці весну

і все, що обійняти міг.
Усе, що дихало навкруг –
у квітах ніжних і сумних…
Я їх тепер йому несу!