А вони хороводять, як старість до шкіри братиметься,
як стрілятимеш птиць – вище горла і наповал.
Та мені не важливо, чи мужем єси, чи братом єси.
Ти ж бо спиця, що в’яже із нерва мого слова.

Ну а я тобі, чуєш? Невже коли-небудь випитаю?
З-під поли відпустила би птицю, якби повів:
вже тепер не жона я, не жінка – всього лиш квіти твої.
Білі квіти у чорній і стомленій голові.