. .Справжній квітковий рай виринув враз перед очима біля великої гарної хати – світлиці, що приваблював зір перехожих! “Зігрівали” землю своїми жовтогарячими квіточками у густих кущиках ніжні чорнобривці, кучерявилась оранжевими, коричневими, жовтими, білими квітками лапата настурція, вибухали веселковими барвами витончені айстри, що нагадували небесні світила – скалочки, червоніли – майоріли рівненькими рядочками багаті сальвії, ледь не до самісінької стріхи попід хатою височіли гонорово рожеві, білі, жовті, пурпурові мальви – ружі, величалися своїми пишними квітами – голівками високорослі соняшники… Краса неписана!

. .А посеред чарівного квіткового розмаю ходила – насолоджувалася рясним квітуванням улюблених квіток немолода жінка. Ледь помітна усмішка з”являлася на її ще гарному обличчі. Як не любити оцю БОЖЕСТВЕННУ красу! І враз заклопотана господиня засумувала, жіночі уста вже не усміхались, а на очах з”явилися сльози. Вона плакала…

. .А починалося все так щасливо… Закохані молоді люди побралися з ГОСПОДНЬОЇ волі, та й зажили на радість всій великій родині. А незабаром у них первісток – хлопчик народився. І знову радості у молодій залюбленій сім”ї не було меж. Зростав маленький синочок, здавалося, не по місяцях, не по днях, а по годинах. Що вродливий, ніби дівчинка – паняночка миленька, що любий та щасливий – дивилися і любувалися рідненьким дитятком татко й матуся молоді. Ніжне рожеве личко, голубі – голубі, як провесінь неба, оченята, червоні пухкенькі губки, мов намальовані, густе каштанове волосся на малій голівці – хлоп”ятко чарівне та миле, як із картини файної.

. .Ріс – зростав любий синочок, а там і школяриком гарним став, залюбки навчався хлопчик, із похвальними грамотами переходив із класу в клас, та й закінчив середню школу – гімназію зі срібною медаллю. А відмінне навчання так заполонило підлітка, що він вирішив здобувати професію вчителя початкових класів. Збулася його заповітна мрія незабаром. А як молодого вчителя полюбили малі першокласники! Батьки його учнів дуже раділи, що дітки у надійних руках учителя від БОГА.

. .Тиха і погожа осінь мандрувала по землі. Святково і БОЖЕСТВЕННО було у Домі молитви євангельських християн – баптистів. Здавалося, тут був інший світ – світ БОЖОЇ благодаті, духовного просвітлення, морального піднесення, одвічної християнської любові. Тут народжувалася нова молода сім”я. Співали… Над віруючими нареченими звершувалася молитва. В добрий час із ГОСПОДНЬОЇ волі побралися закохані молоді люди – гарний парубок і вродлива дівчина. Здавалося, що вся природа сповіщала про благословенне весілля.

. .Ішли літечка – літа… В добрі і злагоді жили закохані. Вся велика рідня втішалася, адже побралися діти з доброї волі. А згодом і донечка – кровиночка народилася у молодих господарів. Як дві краплинки води, була схожою вродлива дівчинка на свого гарного татка. Бабуся щиро плакала від радості, дід любувався рідною кровинкою. Зростало – гарнішало дівчатко. Вже й школярочкою стала ніжна донечка мамина і татова.

. .І знову була тиха погожа осінь. Квітували – красувалися барвисті квіти на великому охайному подвір”ї. Усміхалася щасливо господиня, насолоджуючись чудодійним ароматом та веселковим різнобарв”ям ніжних квітів. …Та раптом тривожна новина – син у лікарні. Прямісінько з роботи швидка забрала до лікарні її кровинку, її синочка. Хоч він дорослий, самостійний, одружений чоловік та щасливий батько, для матері дитя завжди буде рідним дитям, незалежно від віку. Про стан його здоров”я з лікарні надходили і добрі, і невтішні новини. Матір не могла знайти собі місця. А серце материнське не давало спокою – боліло впродовж п”яти днів… І раптом …страшна звістка: помер… тромб обірвався… А мати …закам”яніла, стала, мов нежива…

. .- Мамо, мамо… – плакала донечка… Та вона не реагувала.

. .Закрутився, закружляв світ навколо неї… Матір нічого не бачила, нікого не чула…

. . – Як це? Чому? Коли? Що це діється, ГОСПОДИ? – схаменулася хвора жінка. – Як це мій улюблений син, мій гарний, добрий, людяний, праведний, безвідмовний, щирий, доброзичливий, приязний, віруючий син помер? Ні! Не вірю… Ой, БОЖЕ, чому так рано… Це неправильно, так не має бути… Як це мій син, обдарований всіма людськими

чеснотами від ВСЕВИШНЬОГО, помер? Йому би ще пожити – набутися на цій святій землі довго, довго… Від нього добріє цілий світ… – Тіло материнське трусилося – хиталося, як у пропасниці, ані рук, ані ніг вона не відчувала. Скільки так тривало – жінка не пам”ятає…

. .І все… Щось обірвалося в її душі… Життя втратило для неї зміст… Ось уже одинадцять з половиною місяців минає… Кожної неділеньки маму відвозять до сина …на цвинтар, аби покласти живі квіти на могилу. Радість, людська радість давно зникла з душі у неї. Постійний плач, гіркі сльози змінили її ще гарне обличчя. Давно не видно усмішки на устах… Залишився тільки біль, вічний материнський біль…

. .А ТАК ЩАСЛИВО ВСЕ ПОЧИНАЛОСЬ…

————————————————————————-

. . . . . .(Синові своєму рідному РОМАНУ присвячую…).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .ТАМАРА РОМАНЮК,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .6 вересня, 18 жовтня 2022-23 року.