«До мене, діти вдови!»

                                                            (Заклик каменярів)

                                  Пісня вдівця

Сонце як та черепаха

Мандрує до світу тіней,

На цю падолистову ніч-домовину

Дихають холодом брили гранітні,

Які важко кладуть у підмурок дому

Невгамовних годинників-цокалів,

Що крадуть мою тишу

В недовершених днів:

Днів-єретиків. Одкровення.

Ненароком пригадую час

Коли сороки були синіми павуками

І плели мереживо крадених намистин

На покрівлі готичної башти,

Яку збудував понтифік

(Білий дим і димар як голка).

Зазираю в очі місяця без богів:

Я – нетутешній книжник,

Що читає нудні епітафії

Пошепки.

                                   Пісня вдови

Зоряний лікар

Лікує мою меланхолію

Плямами сяйва місяця,

А на площі – моя посестра:

Вдова з металевою посмішкою

Очікує знак і юрбу – її жадібні очі.

А хтось повторює казку:

«Всі ми діти вдови…»

Котрої? З нас?

Осіннє бароко

На довжелезній стіні палацу

Пише свої ієрогліфи –

Ніби Вольтер, що на ринку рабів

Славословив якусь китайщину –

Нікому незнану, навіть Атені-сові.

Тіні мають серця – такі легкі і сірі

Наче пір’я далеких чапель,

Що колись прилетять – у сни.

Білі як мушлі студеного моря

Сліз.

Кожен келих, який розіб’ється,

Кожна ніч, яка сліпне пугачем,

Кожне Ніколи, що стане вічністю

Цілує мене в уста.

                                            Пісня дощу

Я друг тиші і темряви,

Володар наяд і тритонів

І повелитель риб.

Торкаюсь до скроні людини,

Що мислила квітами

І співала журливу пісню шамана

Якому Бог наказав стукати в бубон,

Бо зорі стають оселями

Душ безіменних дерев Гондвани:

Дюни жадають зростити траву,

Люди жадають бути,

Час жадає співати

Шелестом оповідок піщинок

Чи ляпами крапель в клепсидрі –

Дочці моїй незаконній.

Браму розчахніть для осені,

Не лишайте її в яругах

Наче жебрачку прозорості.

Браму холодного міста

Журби. Відчиніть.