Погляд змії | Літературна премія Видавництва книг "Лілія"

«О, тінь моя – стара змія…»

(Гійом Аполлінер)

У краю сліпих кипарисів*,

Що здіймають свої гілки-руки

До порожньої байдужої синяви,

Розмовляю з плазунами-тінями:

У кожному оці змії лускатої

Бачу відображення Галактики –

Ніби то не сіль розсипана,

А ріка: досі майструю човен,

А вже присмерк, вже сутінки:

Куди плисти під чорним вітрилом,

Якщо померло саме очікування,

Якщо на березі Стіксу хатинка Пандори –

Синьоокої швачки пустель.

Всі ріки плинуть –

Навіть ця біла ріка – Галактика,

Тільки впадають в Стікс,

Що океан Забуття напоїти не може.

Місто, де невмирущий алхімік-ліхтарник

Споглядає щоночі череп фанатика,

А подерту свиту днів Поліфема

Латають крикливі вивільги** –

Птахи сваволі й воскових свічок:

Лаври цвітуть за вікнами***,

А днів напророчених чекати годі,

Чаша наповнена, а ми бачимо Небо,

Відображене ненароком чи то необачно,

Зазираємо в неминуче, а воно пелюстками

Глоду****.

Примітки:

* – вони (кипариси) ще вміють мовчати. Приємно говорити з деревами, що забули слова.

** – вивільги, плетучи свої гнізда, зашивають дірки в тканині буття, отвори в часопросторі, в які може провалитися світ. Доки є ці золотисті птахи, Сонце буде світити.

*** – Гійом Белібаст колись сказав: «Через сімсот років лавр знову зацвіте». Сімсот років минуло, а «Добрих людей» (Bons Hommes) не видно…

**** – Пандора не користувалась парфумами, але весною вплутала в своє чорне волосся квіти глоду.