Колись давно, коли світ ще був молодим і білі хмари називали островами в синьому морі, а не шматками алабамської вати, які хтось (можливо, чорношкірий всезнайка Джо) спересердя підкинув в гору, я познайомився зі старим дідом на ім’я Годі. На відміну від Ґодо його ніхто ніколи не чекав. Він приходив несподівано, і хоча ніколи нічого не просив, його називали старчиком. Може тому, що він так уважно зазирав в душі людей, що всі тут же згадували цитати, особливо оцю: «Просіть і буде вам дано…» Але старчик Годі мало того, що нічого не просив, але ще й ні на що не сподівався, нікому не довіряв і нічого не боявся. Квіти кульбаб він сприйняв не як солодкі жовті виноградини, і не як маленькі копії Сонця, а як джерело аромату днів радісних птахів. Старчик Годі чи то знав, чи то здогадувався, що життя – це джерело втіхи, але мовчав про це, на відміну від вусатого бунтівника Фрідріха. Можливо, він вважав, що людям ще рано знати цю світлу істину, бо люди все розуміють неправильно і спотворюють розуміння всіх без винятку слів. І тоді світлі істини стають темними. Старчика Годі сучасники (а в нього таки були сучасники!) знали як міщанина. Він справді дуже любив середмістя, милувався фортечними мурами, давню австрійську бруківку називав сірим дзеркалом готики, а ратушу шанував як голку, що шиє з клаптиків фраз шовкову книгу Магдебурзького права. Але старчик Годі не був міщанином – дід у нього був мірошником, а прадід гречкосієм, а прапрадід взагалі вирощував ріпу, називав свою козу Айа, тримав пасіку на межі лісу і поля, бавив бджіл – цих крилатих та лапастих марногудів, яких сам старчик Годі називав трубадурами літа.
У місті Меланхолійного Дощу старчика Годі вважали знавцем кераміки. Він справді міг легко відрізнити глечик культури шнурової кераміки від глечика ямної культури, але гончарне коло було для нього інструментом містичним. Ліплення з глини він вважав таємним актом творіння, що уподібнює людину з Богом, а не ремеслом. Сам ліпити він не наважувався, не те що горнятка, але і навіть козликів-свистунців. Справа в тому, що в молодості він виліпив і випалив статуетку шумерського мудреця, і з того часу той філософ являвся йому в снах і вів з Годі довгі нескінченні діалоги про вічне. На хорватських пляжах натуристи старчика Годі вважали посіпакою веганів, а в Шотландії – апологетом папізму. Хоча це неправда і наклепи. Старчик Годі в молодості полюбляв шашлик з молодого баранчика, а його настільною книгою був філософський трактат Джона Нокса «Трубний глас проти жахливого правління жінок». Мене зі старчиком Годі познайомив повнолітній музика Едвард Шрам, що виконував на скрипці «Мелодії предковічної лісової тиші» (причому один концерт від виконав персонально для їжачків на чимерицевій галяві). Зі старчиком Годі ми частенько вели дебати про тенденції в філософії неоплатонізму в часи короля Теодоріха та мріяли про Авалон. Щоправда про Авалон у нього були якісь дивні уявлення: він вважав Авалон копією нашого світу, свого роду паралельним світом, а зовсім не Островом Яблук.
Годі не був анархістом. Ніколи. Навіть в молодості, коли кожен з нас хоч трохи та мріяв про чорний прапор Нестора Махна над руїнами імперії. Будь-які спроби проповідувати йому ідеї анархії були марними. До П’єра Прудона він ставився зверхньо, Бакуніна відверто зневажав, а почувши фразу: «Досконалий суспільний лад не потребує державного устрою» тільки сміявся у відповідь. Мислив він міфологічно, а міт (особливо кельтський) завжди впорядкований. У зрілі роки старчик Годі любив заглядати у вітрини крамниць і споглядати у цих вратах буденності своє відображення з сумними очима кельтського каліграфа. Дощ Годі сприймав… О, це окрема тема! Коли падав дощ він просив не називати його ім’я – вважав, що дощ має душу і є мислячою істотою. І реагує на слова, особливо на імена. Тому до закликання дощу старчик Годі ставився дуже серйозно і сам його теж неодноразово кликав, особливо під час сумнозвісної посухи в республіці Чад в 2005 році. Я питав його, а які імена має дощ крім загально відомих, чи є в дощу якесь таємне сакральне імено. На це старчик Годі тільки загадково посміхався у відповідь. Знайомився з людьми він легко, особливо з пенсіонерками в окулярах і в синіх смугастих платтях (синіх в білу тоненьку смужку). Його навернення в даосизм було несподіванкою для всіх (крім мене, звісно). З того часу він частенько цитує Лао Цзи (публічно), медитує серед лісу, шкодує, що ніхто в наших краях не садовить бамбук. Останній раз я бачив його вчора – він ходив в широкому конічному плетеному капелюсі з рисової соломи і щось мугикав собі під ніс – щось про Сонце. Тужливе, але світле. Певно, мелодію.

Яскравий коментатор
Достижение получено 02.01.2024Титул: Яскравий коментатор