Що зірвалися вниз без вини…

І це гілля все сохло, марніло…

Та деревам було не до них…

Від розлучення дружно п’яніли,

Упивались свободою книг…

Розписали історію суму

І як кожного з них обпекло…

Лиш не чули дитячого сурму,

Як їх листя сльозами гнило…

Та гілляччя чіплялося ґрунту,

Як могло, проросло навесні…

Шелестіло… Живе… І ледь струнко….

Оживало ростками… Сумні…

І не тішили батьківське око:

Бур’яном, наче зайвим, були.

І навіщо такі замороки?

Краще б дітьми тоді зогнили…

Та життя спорядилось інакше,

Дарувало міцні стовбури…

І колишні ростки вже прекрасні…

У розкішні зросли явори.

Та не треба їм мами і тата…

Ні любов не потрібна, ні дім.

І улюблена їхня цитата:

«Не збудуємо щастя з руїн»…

©Ален Ветс