Чорне сонце

Колихала мати сина, коло хати,

Та співала пісню про нелегкий шлях.

Вона так трималася, щоб не заридати,

Зморшки засльозилися на її очах.

 

А в самої думка страшна промайнула,

Треба обірвати, сину, нам свої життя.

Щось у грудях серденько боляче кольнуло,

Краще так, мій милий, аніж в забуття.

 

Поруч сидить дівчинка, років 6 напевно,

Чобітків немає, ніжки в мозолях.

Ти скажи матусю, молимось даремно?

Що нам залишили?! Лиш “Чумацький шлях”?

 

Тихо стало навкруги, хати погоріли,

Що ми їсти будемо? – Та стара мовчить.

А чому люди лежать? Чому побіліли?

Дівчинка не замовкає, злиться, гомонить…

 

Ти піди, моя маленька та збери листочки,

Принеси мені, а я трохи посиджу

Та, холодними ногами стала на носочки,

Зачекайте, мої милі, зараз все зроблю.

 

Не лише листочки донечка шукала,

Наїстеся милі, зараз я прийду

Яблук та грибів трішки вона вкрала,

“От мала нахаба, я тебе знайду”.

 

Придивилась, на містку, мати стоїть з братом,

Дременула швидко, голосно кричить.

Матінко, не треба, помирать не варто!!!!

Буду я слухняною, буду вас любить!!!

 

Тими рученятками братика вхопила,

А матуся тихо пригнула в ріку

” Чорне сонце” поступово селище накрило,

І принесло думку Солодко-гірку.

 

Ось везуть в вагоні братика й сестричку,

Обійнявшись разом тихенько сидять.

Трішки ноги у крові та брудненьке личко,

А над ними нелюди зі зброєю стоять.

 

Дочекаймось темряви, будемо тікати,

Ти не бійся, Лесику, нас я захищу

А чи пам’ятаєш, як казала мати

Захищай ти, доню, брата від “дощу”.

 

Бігло те дівчатко по кривавім полю,

Брата пригорнула до своїх грудей

Ось побачиш, миленький, вирвемось на волю,

А в самої капали сльози із очей.

 

Зачекай хвилинку, зачекай ще трішки,

Ось кордон, ти бачиш? Майже вільні ми.

Постріл… Стало тихо… Не біжать вже ніжки…

Стали вони вільні… В небі…

Мов птахи.