Для голосування необхідно авторизуватись

ДИСКОТЕКА, КАПУСТА, МАКАРОНИ ( І курс)

Перші дні в гуртожитку були насичені знайомствами. Дуже багато інформації, ми ходили з кімнати в кімнату; приходили до нас, спілкувалися, пригощали один одного чим було. Якось вирішили влаштувати дискотеку в себе на поверсі. Чого нам чекати, коли хтось нам дозволить? Зібралися в 225 кімнаті (напроти нашої 228-ої), включили магнітофон на всю, лунало щось типу “йомахо -йомасо”. Накинули на люстру важкий банний рушник, бо темнота -друг молоді!; винесли зайві стільці на кухню, і як розійшлися! Це була, мабуть, найзапальніша дискотека. І ось у момент розпалу заходить якась дівчина. Ми бачимо лише силует у дверному отворі. Зачіска, як у нас, начісування під стелю)), і ми щасливі з того, що нас прибуває, кричимо хором:
– Захаді!!!
І вона зайшла. Та замість того, щоб пристати до танцю, зірвала рушник з люстри – і ми остовпіли. Перед нами стояла комендант нашого гуртожитку. Музика урвалася. А вона не то закричала, не то прошипіла:
– Негайно припиніть! Виселю к чортовій матері! За 5 хвилин порядок! Розійшлись!!
З того моменту її звали Кішкою і не інакше.
Ми розійшлися, та не на довго…
Нас відправили у колгосп збирати врожай капусти на місяць у Феськи. Це – окрема занятна історія. Сміх і сльози, вчинки, які не личать майбутнім вчителям. Та ми були студентами, і в тім було наше щастя. Якщо мені не зраджує пам′ять, були ми там з третьою групою. Півгрупи були дуже серйозні, а другі – близькі нам, першій групі. Такі ж любителі гумору й сатири.
Возили нас у безкраї поля, де вродило капусти на увесь Радянський Союз. Ми з ножами, схожими на кинджали, зрізали головки капусти, які були втричі більші за наші голови, важкі, непідйомні. Зрізаєш капустину і неси чи кидай її на купу у визначеному місці. Наша Галя швидко зрозуміла, що непогано, коли та купа у тебе на рядку, і стала швиденько ту купу організовувати.
– Дєвачкі! Сюда кідайтє, сюда!
Ну “дєвачкі” й давай кидати. Галя була височенька, худенька, з харизматичним носиком, який усі обожнювали. Крутилася вона навколо купи і вирізала побічні капустини. І в цей момент хтось влучив їй капустиною по голові. Вона красиво впала на купу капусти, як солдат на полі бою в кіно. Артистично трималася тонкою аристократичною рукою за чоло. А ми всі , хто був поруч підбігли до неї.
– Хто вбив Єлісєєву?! – питає Люнга. Дружний регіт за її спиною розлягається полем, а серйозніші дівчата намагаються привести Галю в почуття.
Нагодився викладач, що їздив із нами, на прізвище Кабардин, ім′я не пам′ятаю, бо нічого у нас не читав, лише в колгоспі нас стеріг. Він був молодий, високий, кремезний, років на 7-8 старший за нас, але сторонився чомусь нас. А може, не хотів мати справу з такими екземплярами. Так от, підходить він і схиляється над Галею.
Пам′ятаєте казку про сплячу красуню? Оце був саме той кадр! Ми пирснули й відійшли. Усі уявили, що зараз він візьме її на руки і понесе аж до неї в кімнату. Це було б логічним початком романтичної історії.
Але це – Кабардин. Пощупав пульс -жива.
– Всьо нормально?
Галя відкрила одне око і видихнула:
– Жива…
– Работаєм дальше!..
Ми на тій капусті, а це був жовтень, падали. Важко фізично було. Приходили вночі КАМАЗи, Кабардин із Стасевським нас будили:
– Дівчата, встаємо, КАМАЗ прийшов, треба загрузить.
Це ми зараз розуміємо, що то за КАМАЗи були, що нас використовували, як дармову робочу силу. А тоді вставали, йшли, під світлом фар грузили клятий КАМАЗ і йшли досипать. А вранці знову лунає команда “підйом!” і ми йдемо до вмивальників, у яких замерзла вода… Сніданок – вермішель, обід – макарони, вечеря -запіканка з макаронів або манна каша.
На таких харчах ми за місяць кілограмів на 20 виросли. Не влазили у свої джинси, їхали у чужих спортивних, обмінювалися, кому що підійде. Ірунга настирно лізла в свої джинси, вимагала, щоб я їх натягла на неї ще й замок на них застебнула. Натягли з горем пополам. Лягла на пол.
– Коліном дави!- каже.
– А як кишки вистрелять?
У цей момент від сміху замок розійшовся без права відновлення.
– Що ж,- кажу, – шукаємо довгу куртку чи вітровку. Підняли, як олов′яного солдатика. На дерев′яних ногах вона дійшла до станції, підсадили на електричку. Одним словом, їхала вона стоячи, не згинаючись до самого гуртожитку, чим потішала усіх освідомлених.
Нас так тією капустою ложили, що ми в один прекрасний день вирішили на неї не йти. Спимо. Зв′язали пояси з халатів до дверей Кабардіна і Стасевськго, і знайшла кінець та верьовочка на дверній ручці найсерйозніших дівчат з третьої групи.
Все, можна спать спокійно. Стасевський і Кабардин спали у сусідній кімнаті, стіни були тонкі, і ми чули, як вони перевертаються у ліжках.
Ранок. Чуємо: встали. Лежимо. Смикають двері. Лежимо. Ліля Волкова каже:
– Кабардин зараз вирве двері.
– Лежи, не дьоргайся,- Люнга з-під одіяла. – Хай вирива.
Таки ж відкрив! Хто б сумнівався у силі богатирській. Лежимо далі. Вони пішли вмиватись. Табір заворушився, зацокали мерзлі умивальники. Ліля, Марина, Ірунга, усі дівчата з нашої кімнати почали нервувати. Мовляв, скільки не лежи, а треба вставати. Ну то були б не ми з Люнгою, аби взяли отак і зразу встали. Вирішили лежать до кінця. Уперлись і все. Дійшло до того, що всі вже стоять умиті, одягнуті, готові їсти чергову дозу макаронів, а ми лежимо. Ми були, мабуть-таки, примітними фігурами, бо нашу відсутність помітили.
Прийшов Кабардин у кімнату. Лежимо, заплющивши очі, типу спимо. Він обережно так торкається плеча, спокійно намагається розбудити. Умовляє встати. Ми спимо! Коли він узяв нас за ноги, ми підірвалися, як ошпарені).
Виходимо з рушниками до умивальників, а 50 чоловік ждуть…
Капуста і макарони – наше всьо..
А ввечері купуємо 2 пачки солі і сипемо під одіяла Кабардину і Стасевському по пачці. Щоб не образливо було. Може, вони після солі перестануть нас будить о третій ночі на КАМАЗи?
Чуємо, полягали… І ми лежимо. Одне велике вухо. Ага! Крутяться, як вужі на пательні! Ну-ну, що ж далі буде?
– Валюнга, ви з Люнгою будете капусту грузить до нових віників, – хіхікають дівчата.
Коли ж ні. Витрусили сіль, полягали спать. Щось побубоніли, ми не розібрали, але ніхто нас не чіпав. Не спрацювало.
Як згадаю умови, у яких ми тоді жили й працювали…
А юність усе витримувала. Ми шукали і знаходили привід пожартувати, хоча жартами ті витівки можна назвати з величезною натяжкою. Багато чого було, що й згадувать непристойно, але на той момент це був драйв, адреналін, ейфорія. Без спиртного і наркотиків ми дражнили не тільки свої нерви, а й чужі. Ми кайфували від того, що можемо дозволити собі бути такими безшабашними. А коли нам ще такими доведеться бути?

І лише єдина людина могла одним поглядом зупинити нас, наш куратор – Людмила Григорівна ПєнцоваДИКОТЕКА,. Якби не вона, рубали б ми ту капусту до кінця днів своїх.
Низький уклін через десятки років, Людмило Григорівно.

2

Автор публікації

Офлайн 2 місяці

Валентина Пивоварова

16
Коментарі: 0Публікації: 10Реєстрація: 01-07-2020

Бронзове перо

Достижение получено 04.07.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій