Для голосування необхідно авторизуватись

БАЛКОН

Як тільки закінчувалася зима, починалися перші дощі, ми з братом «провідували» дубові бочки, які стояли в місцях, куди з даху стікала вода (по осені в ті бочки складали огірки, помідори, кавуни). Нишком брали у тата в сараї насоси, якими накачували камери велосипеда, набирали з тих бочок воду і бризкалися. Ну, якби ж просто бризкалися, а то – на виживання. Я була дрібною, меткою і кулею мчала то кругом хати, то за двір, то по дерев’яних сходах на балкон.
Це було моє улюблене місце влітку. Він був прибудований до горища кирпичного сараю. Дерев’яні сходи вели до нього. Гладесенькі, ні за що зачепитися, так тато старався. Звідти я бачила огороди, річку, верби, далекий ліс; а за ним завжди красиво сідало сонце.
Під балконом на стіні на гачках висіли старі велосипеди, залишки бабусиного ткацького станка, прядки. Поруч батько клав те з металу, що йому більше не знадобиться. А ми, збираючи металолом на суботниках, бігом все те відправляли до школи.
У мами на балконі дозрівали помідори, підсихали цибуля, часник. Всі сусіди дивувалися: що за дивина той балкон? Навіщо він? А для нас з братом це було, крім усього іншого, поле битви. І, як я вже говорила, кожен з нас намагався зайняти чільну висоту: балкон.
І ось я перша! І вже там, стоячи в повний зріст, з насосом ущерть наповненим водою, піджидаю Сергія, поки він підніметься вище. Як тільки він спробував бризнути в мене водою, я його випередила: зарядила струменем холодної води з бочки в обличчя. Він заплющив очі, схопився рукою за обличчя, послизнувся на мокрій сходинці – і полетів униз, дивовижним чином вдарившись головою об стару духовку. Наслідок: голова брата розбита саме біля виска, кров б’є струменем, мама криком кричить, а я не знаю, що робити. Сиджу на мокрім балконі. Жду своєї черги, поки хтось із них скаже:”Злазь уже!” Та їм не до мене.
Батько мовчки обробляє рану прямо там, біля сходів (тільки обідати сів, з роботи прибіг).
Сергій нагадує мені партизана з перев’язаною головою, і я дивлюся зверху на нього і думаю, що було б непогано, якби покласти його на носилки і нести, трагічно схиливши голови. Як у кіно… Йому так личить закривавлений бинт на голові…

А ще справжньою жертвою цього плацдарму стала наша мама .
Це було в серпні. Вона зазвичай незрілі помідори збирала у фартух, а потім піднімалася сходами на балкончик і розкладала їх там, щоб дозрівали.
У мене там був свій інтерес: на горищі цього сараю були стопки книг, які я читала. Там були матраци, перина, подушки, ковдри. Це був мій робочий кабінет. Туди я тягла всіх друзів, котів, собак і навіть птахів, яких знаходила
кинутих в гнізді (так мені здавалося). Мрією тих років була для мене сова. Я ходила в ліс спеціально шукати цю нічну птицю. Я навіть ім’я їй придумала: Соня. І я знайшла таки пташку, принесла на горище, але нещасна померла наступного дня. Я гірко плакала. Я ж і гніздо їй, і їжу, а вона.. З тих пір диких птахів я не приручала.
А ще у мене там був ляльковий театр, і мені подобалося представляти друзям придумані на ходу вистави. Чердачне віконце було невеличким, але мені було достатньо. Головне, що воно виходило на вулицю. Я виставляла скло, і ляльками розважала свою публіку: однолітків і старших себе дітей.
Особливо подобалося, перебувати там, наприкінці дня. Перед очима був завжди різний, зачаровуючий захід сонця, і я бачила себе тоді як мінімум юною панянкою або княжною. У такі моменти мені страшенно хотілося одягнути довге, гарне плаття, капелюшок, мереживні рукавички, і щоб неодмінно вітер ласкаво обдував моє обличчя …
На цей випадок у мене було мамине плаття, але тягати щоразу його на горище було страшнувато: бабуся пильнувала кожен мій крок. От як тільки вона відволікалась на город (брала сапачку), тоді я точно знала: можна!
Інша справа в будинку вилізти на стілець перед дзеркалом, і оголосити:
– Я – бариня Андрушевська!
На балконі це звучало інакше, не так , як у хаті. По- справжньому. А плаття можна було замінити гардинною завісою з вікна. Теж непоганий варіант.
Дитячі фантазії … Звідки вони? Де я чула про цю бариню? Звідки вона взялася у моїй дитячій голові? Я ж в дошкільному віці тоді була і книжок про таких пані ще не читала.
Це вже пізніше саме там я прочитала “Війну і мир” Л.Толстого і після того мріяла, що в мене буде син Андрій, а донька – Наташа).

Але повернемося до моєї мами. Так ось, бачу: мама йде з городу, у фартусі несе помідорчики. «Дай, – думаю,- насмішу маму ».
Сховалася на чердаку, у щілину спстерігаю за нею. Дочекалася, поки вона підніметься вище сходами, і як гаркну на все горло!..
– Гав!!!
Яскраво світило сонце мамі в очі,через те вона не піднімала голову вгору і мене не бачила. Вийшла та ж історія, що з братом: сходинка, як пазл, висунулася, і мама з усім своїм добром впала на суху, як бетон землю.
Вдома нікого. Я злякалась. Мені на той момент років 7 було. Мама лежить і не ворушиться (втратила свідомість) А я не можу спуститися по сходах, там кілька сходинок вилетіло. Я плачу вгорі, а мама лежить смирно внизу. Більш того, вставати не збирається. Я вже не пам’ятаю, як я злізла з тієї драбини, пам’ятаю, що мчала викликати швидку допомогу.
Телефона у нас не було. Треба було бігти в ФАП, від нас хвилин 15 буде.
Біжу і реву по дорозі. А тут Сергій гукає від гурту хлопців:
– Що трапилося?
– Мама вбилася, – кажу.
– Що? Як вбилася? Що ти мелеш?
Розказала, як було.
У результаті брат відправив мене назад, бо я вже дворів 7 відбігла від дому, а сам узяв у хлопців, з якими сидів у цей час на лавочці, велосипед і помчав по фельдшера.
Наслідком мого невинного жарту був струс мозку у мами. Довге лікування…
Як не дивно, але крім Сергія мене ніхто не лаяв. Тільки мама татові сказала:
– Я ж просила тебе ще весною, поміняй сходинки …
Тато поміняв усі сходи, але мамі здоров’я це не додало.

2

Автор публікації

Офлайн 3 роки

Валентина Пивоварова

19
Коментарі: 0Публікації: 10Реєстрація: 01-07-2020

Бронзове перо

Достижение получено 04.07.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій