Вірус гуде і гряде,

смертонька горло лоскоче.

Осінь — бабисько руде —

сиплеться сіллю у очі.

В осені хустка, мов коц,

пси обірвали запаску.

Хлюпає згорблено в дощ,

погляд сховавши під маску.

Вітер їй слід загорта,

ніч їй простелить дорогу…

Хто ти, сумна несвята?

Що ти хотіла? Від кого?

…Осінь зітхне на межі,

холодно поглядом стрельне:

люди, не будьте чужі!

Світ починайте з оселі!

Ви не такі вже й малі,

ви не так вже й самотні.

П’єте з масної ріллі,

наче з лункої безодні.

Точите ситі меди

з лісу, і з моря, і з неба…

Хто вас покликав сюди?

Хто вас пригорне до себе?

Світ лихоманить в димах,

світ вже вас сам ненавúдить.

Йде поза мною зима —

всяк би ї мріяв не видіть!

Вишиє кров’ю хрести

в білих снігах надвечір’я…

Всяк, хто живе без мети —

всяк буде дертим на пір’я,

битим по склу окуляр —

пурпуром усередину.

Крук зарегоче між хмар,

змій залетить на гостину!

Вже її мойри снують,

зиму ту, хижу і темну…

Дайте ж їй сміху почуть!

Впевнено і достеменно

крикніть: в нас страху нема!

Кпином на шмаття поріжем!

Скукситься люта зима,

скрапає лід її хижий…

…Тріпнула воском в траву

згорблена, стомлена осінь.

Я ще у вас поживу!

В клена рудому волоссі,

в перших малюнках на склі,

в жарі дубових дрівцяток,

церквою в неба на тлі,

котиком в вигрітій хаті,

теплим червоним вином,

духом хрумкої скоринки…

вкритим димами селом…

Й тихо стекла… як хмаринка…