Люди | Літературна премія Видавництва книг "Лілія"

Якось у п’ятницю я розкрив Коран і прочитав суру «Люди». Прочитав і мені написалось ось таке:

Люди – це вусики таргана Всесвіту,

Що біжить порожнечею і шукає мету

Свого буття-існування. Серед пітьми,

Серед нескінченного невідання.

Люди – це фіолетові незабудьки

На клумбі кам’яних астероїдів*

Нашої дірявої свити-свідомості –

Марнотрати тутешніх привидів.

Люди – це сині метелики,

Що літають в саду старих абрикосів,

Де стоять манекени (трохи оголені),

Старого кравця-шотландця,

Що купив квиток на «Титанік»,

Але так любив запашний дим

Винокурні смішного Мак-Ґреґора,

Що варив своє віскі на торфі

Болота нічийного глена,**

Де колись блукали олені, а нині пустка

Страшна й синьоока. Поросла кульбабами –

Квітами незадоволених бджіл.

Отож лишився – отой кравець,

Знавець твіду і кілтів, не зник у безодні

Злої Атлантики, а спився тихесенько

Між людей свого клану рудочубого.

Селена*** травневих сутінок

Споглядає як сплять синиці,

Будить філософів-лиликів,

Змушує мислити, коли тьма остаточно

Перемагає світло, поглинає останні кванти,

Що прилітають здалеку,

Ковтає струни: буття – це музика.

Примітки:

* – Земля це теж кам’яний астероїд. Тільки ми боїмося признатися в цьому. Собі.

** – шкода, що по гленах не блукали мамути. Вони вимерли в тих краях ще до того, як глени оголили свої ребра і лона Сонцю.

*** – насправді не Селена, а Геката. Але не хотів додавати похмурості у цей текст. Крім того фракійські (точніше тракійські) мотиви мені трохи чужі. Я родом з бореальних сколотських країв.