Для голосування необхідно авторизуватись

Життя Серафима

Частина І. Дитинство Серафима

«Я люблю дивитися, як помирають діти…»
                                                      (Володимир Маяковський)

З деяким хвилюванням і навіть душевним трепетом візьмусь я за повість сію про дитинство Серафима. Бо вже чую обурені репліки і навіть крики проникливих читачів: мовляв, Серафим небожитель, і ніякого дитинства в нього бути не могло, бо він суть вічна, початкова, а значить змужніла до творіння людини.  Інші проникливі читачі будуть висловлювати заперечення іншого ґатунку: Серафим безхатько, а яке може бути дитинство в безхатька? Якщо в нього дитинство і було, то це було дитинство не Серафима, а зовсім іншої людини з тим же іменем, групою крові та мітохондріальною ДНК. І нічого нас тут плутати і вводити у спокусу. Але я насмілюсь. Не ображайтеся, любі друзі, хлопчики й дівчатка. А там – лайте, не лайте, заперечуйте, захоплюйтеся – мені все одно. Моя справа – написати. А ваша справа – прочитати і грішити любомудрієм лукаво опісля.
Отже, Серафим був народжений на світ Божий в роки шістдесяті століття двадцятого в родині цілком порядній, навіть модерністській і прогресивній для свого часу, хоч і молодій. Батько його був інжинєром та вченим. Працював у лябораторії по розробці нового ракетного палива. Була така лябораторія у ті роки у славному місті Новочеркаську, була. Матінка його працювала вчителькою математики в школі сліпих, яка в ті роки теж стояла самотньо на околиці того ж степового міста, і вчились у ній діти, які сприймали світ звуків та доторків, але світ кольору і світла був їм невідомий, або відомий незначно. Батьки Серафима були родом з України, але занесла їх доля до Московщини, хоча Дон – то не зовсім Московщина, точніше зовсім не Московщина – дуже довго той край був окремішнім і своєрідним. Батьки на час появи Серафима на Світ Божий були молодими – ледве отримали освіту і поєднали долі путами шлюбу (точніше слюбу), і Серафима сотворили. Майна на той час не мали вони ніякого. Точніше, з майна був у них матрац і стара валіза з білизною. Оселились вони в комунальній квартирі, де в двох кімнатах жили чотири сім’ї. І щоб одне одного не гнітити різними відвертостями і одкровеннями, жителі сієї обителі відгородились одне від одного завісами в кімнатах. А кухня та інші потрібні приміщення були в них спільними.
Коли Серафим з’явився на світ, батьки його довго думали, яке ім’я йому дати. Вирішили, що вони вийдуть на прогулянку на вулицю, першого ж хлопчика, якого зустрінуть, будуть питати про імення його земне. І що він відповість, таке ім’я рожденному і дадуть. Але перший зустрічний хлопчик був настільки неохайно вбраний і так перелякано промовив слово Хведір, що від імені Теодор вони однозначно відмовились. А тут, як на біду, о тій порі до батьків немовляти приїхала з візитом родичка, що була сестрою батька народженого. Своїх дітей в неї не було, але вона була читачкою. В одній книзі, яку вона щойно прочитала героя звали Серафим. Їй так сподобався той образ, що вона почала наполягати і просити назвати дитя саме так. Крім того, в неї в голові постійно крутився рядок з Пушкіна: «… І шестикрилий Серафим на роздоріжжі тут з’явився…» Сестру вшанували, проявили до неї якесь співчуття, і доля хлопчика була вирішена (ім’я теж визначає долю, між іншим) – він став Серафимом.
Дитинство Серафима збіглося з шістдесятими роками, епохою на диво прозорою та повітряною. Люди не ходили по землі – літали над нею, мислили майбутнім – неймовірним та фантастичним, про минуле забували або не пам’ятали його, навіть якщо воно було зовсім нещодавнім. Події десятирічної давнини, а тим більше двадцятирічної мислились якимись неймовірно далекими, а події, що відбулися до 1917 року, сприймались як події такої неймовірної стародавності, що відбулися як мінімум до нової ери.
Ріс Серафим у місті Новочеркаську, що був у роки минулі й далекі центром патріархальної цивілізації втікачів, що була віднесена Доном. Але Серафим про це навіть не здогадувався і в ті роки ніколи про це не думав. Навколо нього мислили про майбутнє, про Космос, про науку, а не про минуле.
Батьки Серафима майна ніякого не тільки не мали, але навіть не намагались його отримати. Жили як живеться. Але їсти хотілося дуже, а заробітна плата була вбога і мізерна, допомоги від батьків, що теж весь вік бідували, ніякої. А тому батько Серафима щоб прогодувати родину свою вдень був вченим та інженером, а вночі вантажником – розвантажував вагони. Як в нього вистачало на це сил – невідомо. Певно він був двожильним. А мати його вчила сліпих дітей математиці. Оскільки місць в дитячих яслах та садочках не було, і сидіти вдома з дитиною теж не було можливості ніякої, Серафима змалку, з річного віку і далі закривали одного у порожній комунальній квартирі і йшли собі на роботу. Ув’язнення своє Серафим щоразу сприймав надто емоційно і лишаючись у самотності – у вимушеному відлюдництві сприймав це як трагедію і плакав. Сусідські діти часом приходили до закритих дверей і питали його: чому він плаче. На це юний Серафим відповідав, що одна причина сього – самотність, а інша – дуже страшений ніж, у товаристві якого він змушений гаяти час і марнувати дні свої молоді. Справа в тому, що йдучи на роботу батьки суворо забороняли Серафиму брати до рук кухонний ніж і пояснювали на жахливих прикладах, який цей предмет моторошний («ось один хлопчик якось бавився кухонним ножем…»). Серафим би його зроду до рук не брав, але якщо про цю річ сказали і брати заборонили, то він тільки про нього цілими днями і думав, на кухню знаходив, ніж знаходив і долучав його до гри. Діти, почувши про це, дивувались і просили цей жахливий предмет показати. Він показував його через замкову шпаринку, але діти, звісно, нічого побачити не могли. Тоді він просив їх підійти з іншого боку дому і показував ніж через вікно. Діти сміялись і казали, що ніж цей зовсім не страшний. На це Серафим ображався і остаточно нічого не розумів.
Іграшок в малого Серафима було мало. Був лише один старий подертий плюшевий ведмедик. Дістався він йому вже старим і подертим (колишнім власникам шкода було його викидати і вони подарували Серафиму). Ведмедика цього Серафим дуже любив, відносився до нього як до живої істоти і часто з ним розмовляв. Довгі роки він був його єдиним співрозмовником і другом. Пізніше, коли Серафима вже не закривали в порожній квартирі, а випускали на цілий день гуляти, Серафим цілими днями блукав пустищами. Дім цей, як і школа сліпих, стояв на самій околиці міста. Ведмедик на той час став таким непридатним, що його викинули на смітник. Але Серафим, заливаючись сльозами, знайшов його на смітнику і приніс додому. Батьки цим його вчинком обурились і ведмедика знову викинули – на цей раз далеко і надійно. Серафим плакав і шукав його пустищами. Йому здавалося, що друга його вбили, і якщо він його знайде, то зможе воскресити – повернути до життя. Але сподівання його були марними, і Серафим продовжував оплакувати ганчіркового друга.
Потім Серафиму подарували іграшкову пластикову рушницю. Тоді Серафим уявив себе мисливцем в далекій Африці, блукав вже не пустищами, а саванами і полював на уявних левів, слонів і крокодилів. І казав, що як виросте, буде мисливцем за фахом. Але потім раптом усвідомив, що коли звірів вбивають, то їм боляче і страшно. Тоді він викинув свою рушницю і більше в такі ігри не бавився. Йому подарували олівці, фарби, пензлики і папір. І Серафим цілими днями малював. І казав, що мріє стати художником. Малюнки в нього були досить дивні. Наприклад, він малював тайгу, хоча крім степу іншої природи в своєму житті не бачив. Ще він малював атомні бомби і ядерну війну. Хоча теж ніколи нічого подібного не бачив – навіть по телевізору, про Хіросіму навіть і не чув. Мотиви ці він вбирав з розмов дорослих, які часом розмовляли на тему, а що буде, якщо раптом ядерна війна. Дорослі дивилися на його малюнки і казали, що схоже. І дивувались, де все це він міг побачити.
У домі, де пройшло дитинство Серафима, водилося чимало щурів, вони бігали по дому прямо серед білого дня. Але щурів Серафим чомусь зовсім не боявся і дивувався, чому дорослі їх бояться. Одного разу на кухні здійнявся галас і крик, коли величезний щур виліз з дірки в підлозі під час процесу приготування їжі мешканцями квартири. За щуром довго бігали, кричали, нарешті накрили щура порожнім відром, а сусідка, яка щурів особливо боялася, сіла на це відро, щоб щур не втік. Щура оцього волохатого й сірого, судячи по всьому, втопили в тому ж відрі, але Серафим цієї жорстокої сцени суду Лінча не побачив – його з кухні прогнали. У тому кам’яному домі, звісно. жило чимало котів – смугастих і плямистих, але щурів вони теж боялись і на них не полювали. А полювали вони на ящірок, яких водилося біля отого самого дому та в степу багацько. І не полічити. Одного разу Серафим побачив, як товстий кіт зловим ящірку зелену і живцем її пожирав. Це криваве видовище так вразило Серафима, що він цю подію довго з відразою згадував, навіть в роки зрілі.
Сусідські діти Серафима чомусь не любили (може відчували в ньому істоту потойбічну, хто зна), часто принижували його, іноді навіть над ним знущалися і били – зовсім не заслужено. Серафим з цього приводу сумував і відчував себе ізгоєм. До забав Серафима брали неохоче, іноді тільки як спостерігача. Одного разу діти знайшли біля дому хліб – доволі свіжий та апетитний на вигляд. Тут же розділили цей хліб і почали їсти. Серафиму, звісно, не дали. Він з сумом і образою спостерігав, як діти наминають хліб та ще й знущальним тоном розповідають: «А хліб який смачний! Але ми тобі його не дамо!» Але потім виявилось, що цим хлібом труїли щурів і діти поласувавши цією знахідкою потім отруїлися і померли не дивлячись на зусилля лікарів. Якби Серафим був дорослішим, він би подумав, що це Провидіння врятувало його для якоїсь високої і важливої місії, але Серафим про це тоді не мислив. Малий він ще тоді був для таких роздумів.
Слід відмітити, що Провидіння ще не раз проявляло прихильність до Серафима і рятувало його. Коли Серафиму було десь років шість, він, блукаючи пустищем, помітив дітей, що бавлячись розпалили вогнище і щось туди кинули. Серафим вирішив підійти до тих дітей і спитати: в яку гру вони бавляться і чи не візьмуть вони його до своєї веселої компанії. Та не встиг він зробити і кроку, як пролунав вибух, і дітей, що бавились біля вогню розірвало на шматки. Як виявилось пізніше, діти знайшли снаряд часів війни і кинули його до вогню – подивитися, а що з того буде. І це був не останній випадок в дитинстві Серафима, коли він віч-на-віч зітнувся зі Смертю, побачив її жах і бруд. Саме в шість років – за рік до школи  батьки Серафима все-таки змогли влаштувати його в дитячий садочок, і безпритульне дитинство Серафима закінчилось. Почалось притульне дитинство. Впорядковане. Проте, від садочку в Серафима лишились дуже сумні спогади: садочок був брудний і неохайний, дітей в садочку за непослух лякали темною коморою: «Зараз зачиню тебе в комірчині, і там тебе з’їдять великі і страшні щурі!!!» Іноді дитину навіть тягнули до комірчини, дитина пручалася і кричала. Найсильнішим і найсумнішим враженням від садочка став для Серафима один випадок. Підлога у роздягалці садочку була кахляною. Якось вихователька послизнулась, впала, розбила собі голову. Померла в агонії на очах у Серафима, що кликав когось на допомогу. Потім Серафиму все життя ввижалася кров черлена на білому кахлі та конвульсії агонізуючого жіночого тіла, пусті мертві очі. Хоча страху в той день він не відчув ніякого.
Страх в дитинстві Серафим відчув тричі. Навіть не страх, а якийсь глибинний жах. Вперше це трапилося біля телевізора. На весь будинок, де було чимало квартир, був один єдиний маленький чорно-білий телевізор на другому поверсі. У той вечір на екрані була прем’єра фільму «Біле сонце пустелі». Зібралися всі сусіди, у кімнаті стало тісно, Серафима посадили біля самого екрану. З перших же кадрів фільму (голова, що стирчала з піску) Серафим відчув такий неймовірний жах, що вирвався з обіймів дорослих і втік з кімнати і забився під сходами в куток і там кілька годин тремтів від страху. Його довго потім шукали. Другий випадок жаху теж був пов’язаний з кіно. Батько взяв його в кінотеатр на фільм «Пригоди Одіссея» – кольоровий і широкоформатний. З самого початку фільму Серафиму стало моторошно: ці греки нагадували йому не еллінів, а варварів, і світ навколо них був диким. Але коли дійшло до циклопа Поліфема та його осліплення, Серафимо стало не просто страшно – в його душу вселився глибинний – чисто античний жах. Втекти з кінозалу не було ніякої можливості. Серафим заплющив очі і здригаючись просидів весь фільм. Відрив очі він тільки один раз і побачив, як Цирцея перетворила супутників Одіссея на свиней, і Серафиму стало ще страшніше. Але ці переживання жаху ще можна було б якось пояснити. Третій випадок був приступом зовсім незрозумілого жаху. Серафим бавився в пісочниці біля школи сліпих. Інших дітей та й людей взагалі навколо не було. Серафим звик гуляти в самотності, і таке оточення було йому не новим. Але раптом Серафим помітив, як з піску вилізає оса амофіла піщана (Ammophila sabulosa L.). Серафиму здалося, що це якась істота з потойбічного світу, створіння з Тартару, з безодні пекла вилазить на світ. Серафима злякала не оса як така. Серафим відчув нескінченну самотність у Всесвіті, його жах і безодню нескінченності, якось усвідомив, що все навколо може раптом закінчитись назавжди, настане вічне Ніщо, все навколо плинне і короткочасне, що всі люди лише епізоди, флуктуації Небуття, цієї Пітьми, яку неможливо навіть виміряти. І що всі люди колись помруть, і Світу настане кінець… Йому стало так моторошно і страшно, що він кинув свої іграшки і побіг навмання в пошуках захисту від жорстокого світу сього.
Книжки Серафиму в дитинстві читали різні. Москальські народні казки йому не сподобались – вони його лякали. Навіть давні богатирі викликали в нього підсвідомий жах. Можливо виною цьому були ілюстрації – художник зобразив всіх цих носіїв меча страшнувато. Корній Чуковський його захопив – Айболить, Бармалей, Тараканище, «Телефон» здавались йому кумедними (підтекстів і метафор він ще не розумів), як і фільм «Айболить-66». Але дике захоплення викликала в нього трилогія Миколи Носова про Незнайку, яку йому читали перед сном. Він настільки захопився героями та сюжетом, що вирішив стати вже не художником, а письменником і самому придумувати свій світ і написати щось захоплююче. Перша книга, яку він спробував прочитати самостійно в віці п’яти років, але зміг осягнути тільки малюнки, підписи під ними і окремі абзаци, була «Астрономією» – шкільний підручник для десятої кляси. Про те, що існує величезний Космос, він чув від батьків і раніше. Дивився здивовано на Місяць вечорами, йому показували пальцем яскраву зірку на небосхилі і казали, що то планета Венера. Але прочитане вразило Серафима до глибини душі: «Так ось він який – цей Світ! Неймовірно величезний і прекрасний! Ось вона – велич Світобудови!» Першою книгою, що була прочитана Серафимом повністю була казка «Пригоди Буратіно» Олексія Толстого. Тоді книга його захопила і зачарувала. Образ Країни Дурнів його особливо здивував, і йому вже тоді здалося, що ця країна дуже вже схожа на ту, в якій він живе і це просто зла карикатура на Совітський Союз. «Пригоди Пінокіо» Серафим ще тоді не читав, і сприймав «Буратіно» як неофіт Євангеліє. Тільки пізніше в Серафима з’явилась глибока відраза і зневага до Олексія Толстого і його творчості, виникло відчуття вторинності, примітивності, плагіату, усвідомленої брехні.
У домі, де пройшло дитинство Серафима люди жили різні. Але комуністів не було. Щурі та таргани жили, а от комуністи – ні. З щурами та тарганами жителі дому боролися як моглди, а от з комуністами – ні. І зовсім не тому, що вони були прихильниками вчення Маркса та Лєніна, а просто із-за відсутності таких в полі зору. (написав я оце і якось стало не по собі: я уявив собі, як би жителі дома труїли комуністів мишаком чи стрихніном, або топили б їх у відрі з водою.)
В одній комунальній квартирі з батьками Серафима жили в двох кімнатах чотири сім’ї, як я вже про це писав. Сварилися часом, тісно було (це м’яко кажучи), але якось жили. І не вони одні так у ті роки. Дві сім’ї – так звані «рабоцяги», що тягнули щоденну лямку важкої фізичної праці – безпросвітної. Ще одна – доволі дивна. Вона, як тоді казали «проста баба», товста, стервозна, з жахливим характером. Родом не місцева, десь з «російської глибинки», такої дрімучої та угро-фінської, що навіть уявити важко. Борщ вона називала «свинячою їжею», але все одно просила навчити його варити, пробувала, але без успіху – виходив не борщ, а місиво. Він – німець на ймення Генріх. З російських німців, здається з поволзьких – «фольксдойче». Працював кухаром у заводській їдальні. Але зовні був нетиповим кухаром – не просто худий – очеретяний. Перед одруженням він приходив і розпитував всіх жителів дому – хто вона, яка і чи варто. Всі відповідали: «Та, нічого, нормальна, звичайна…» Після одруження він ображено й докірливо дивився на всіх і зітхав: «Що ж ви не попередили мене…» Проте, він змирився з долею і махнув на все рукою. Пара вийшла оригінальна: товста і сварлива холерична «баба» і худий меланхолік.
Розмови дорослих Серафим засмоктував як губка. Час був ще прозорий – шістдесяті, час надій. Ще не було густої задушливої атмосфери сімдесятих – густого повітря безнадії, хоч ножем ріж. Про нещодавні жахливі роки, що були вже й тоді «майже билинні, коли в терміни величезні вплітали етапи довгі» говорили мало. Уривками. У всіх було таке відчуття, що ці роки пішли в минуле назавжди, більше не повторяться, і краще їх не згадувати, хоча мимоволі згадувалося. Ну, винесли вампіра з мавзолею, і то добре. Хоча слова і фрази з тої ще епохи проривалися мимоволі в розмовах ріжучим нагадуванням: «Чого дивишся на мене, як на ворога народу?! Надто грамотний?» Серафим інтуїтивно розумів, що натякають на щось страшне і потаємне. Хоча по руках ходив потріпаний «Один день Івана Денисовича» з «Нового міра» і про повість сію говорили пошепки на кухні. Але частіше говорили про інше. Про порожні полиці в магазинах, про напівголодне існування, про черги. Ще глухо і з якимось відчаєм говорили про розстріл демонстрації трудящих Новочеркаського вагонного заводу 2 червня 1962 року. Шепотіли на кухні: «Як же так? Робітники вийшли на демонстрацію, їсти не було чого, магазини порожні, хліба не було, зарплату знизили. А їх розстріляли… Теж мені совітська влада називається…» Обговорювали різні чутки, часто неправдиві, про епідемію холери в Астрахані, про те, як якийсь китаєць хотів влаштувати вибух в мавзолеї Леніна, але бомба вибухнула в черзі, говорили про термоядерну бомбу на сто мегатонн, про стронцій, від якого «помічна тепер столична». Дорослі говорили, а Серафим все слухав: «… Буде час, люди будуть згадувати про ці часи, що ми пережили, як про наймоторошніші і найстрашніші часи історії…» Хоча казку Серафиму теж розповідали: «Ось скоро побудують комунізм, тоді в магазинах все буде – і хліб, і ковбаса, і масло, і все буде безкоштовно – бери скільки хочеш. І замків на дверях не буде, тому що ніхто красти не буде…» Серафим слухав і думав; «А дорослі то самі вірять в це все? Чи розповідають мені це так само як про Бабу-Ягу та Івана-царевича?» Ще Серафиму запам’ятався робітник, що стояв на вулиці і довго дивився на табличку «вулиця Жертв Революції», а потім сказав сам собі з ненавистю і голосно: «Ми їм покажемо вулицю Жертв Революції!» Потім назву вулиці змінили.
Серафим слухав і запам’ятовував, але говорив мало. Якось на рівні підсвідомості розумів, що багато чого з почутого говорити не можна. Це ж не Індія, де казали про вчення Будди: «Так я чув». Пізніше Серафим здивовано зрозумів, шо діти наче папуги повторюють розмови дорослих. Опинившись у дитячому садочку почув розмову трьох хлопчиків, які явно повторювали суперечку батьків. Один хлопчик епічно розповідав про розстріл Тухачевського, інший затято йому заперечував: «Сталін нічого не знав, то все Єжов та Берія!» А третій хлопчик вигукував: «Вбивця цей твій Сталін! Стільки народу знищив ні за що, ні про що!»
Серафим багато чого потім згадував зі свого дитинства. Пам’ять в нього була дивовижна, якщо не сказати дивна. Серафим пам’ятав багато такого, що людина в принципі пам’ятати не може. Наприклад, був у нього спогад: принесли його до фотографа та посадили на стілець. Батьки стали переживати, що він зі стільця впаде, але все-таки хотіли, щоб його зазнимкували окремо. Серафим ще дивувався: «Чому вони так бояться, адже я вмію сидіти!» Потім виявилось, що такий епізод справді був, але Серафиму було тоді всього п’ять місяців від народження. І фотографія потім ця знайшлася. Були в нього ще більш дивовижні спогади. Він згадував, як раптом відкрив очі і вдарило йому в свідомість яскраве світло, він зробив вдих і йому було боляче дихати, він закричав. А над ним схилилась жінка в білому халаті і сказала: «Хлопчик! І вії є і брови! Диво якесь! І на діда свого схожий!» І ще був дивовижний спогад: плаває він в якійсь теплій рідині, темно, але приємно і затишно. І він не дихає, але дихати і не потрібно… Це взагалі дивовижно – невже Серафим пам’ятав своє перебування в утробі матері? Або ще спогад: Серафим стоїть на дерев’яній палубі корабля, вітер дме в вітрила, поруч якийсь чоловік брудно лається мовою Шекспіра, недалеко гойдається на хвилях каравела з жовто-червоним прапором, Серафим підходить до короткої чавунної гармати і підносить до неї палаючий гніт. І тут гуркіт, хмара диму… Це взагалі незрозуміло. Серафим ніколи на вітрильнику не плавав і в кіно ніколи не знімався, тим паче в Англії…
У школі Серафим дружби з дітьми не водив, був замкнутий у собі. До слів вчителів ставився скептично. І якось дуже рано усвідомив, що так звана ЦК КПСС – це просто банда мафіозі, що думає тільки про владу і власні привілеї, що комунізм вони будувати зовсім не збираються, і що на народ їм наплювати, і все що вони говорять – суцільна брехня…
Філософом Серафим вирішив стати несподівано і доволі пізно. Було йому років десять. Про філософію як про науку він вже встиг щось прочитати. Серафим був в гостях у бабусі, що жила в Донецькому краї в шахтарському селищі. Серафим був з іншими дітьми на ставку, що був заповнений брудною та смердючою шахтною водою. Для місцевих жителів купання в цьому відстійнику – з дозволу сказати водоймі було мало не улюбленою розвагою, особливо дітям. Про те, що це для здоров’я м’яко кажучи не корисно, ніхто, природньо, не думав. Серафим розважався на такому імпровізованому пляжі і побачив шахтаря, що після купелі засмагав. На тілі в нього було татуювання: «Немає в житті сенсу!» І Серафиму захотілося до болю знайти ось той самий сенс життя – і для себе, і для інших людей…
Так закінчилось дитинство Серафима і почалась молодість.
Вибачаюсь, що оповідання це вийшло в мене сумним. Я хотів вас, читачі, розсмішити. Я не хотів так написати. Але так вийшло. Даруйте мені…

Частина ІІ. Юнiсть Серафима

                «Якби ви читали етикетки шоколадок,
                замість того, щоб їх викидати,
                ви би могли уникнути багатьох розчарувань…»
                                                                                    (Федеріко Фелліні)

Як і в усіх людей, які проходять весь цикл життя від зачаття до старості і смерті, в Серафима була юність. Щоправда, я знаю кількох кадрів, що перескакували одразу з дитинства в зрілість, оминаючи юність, або навіть з дитинства одразу в старість, але Серафима це не стосується – у нього все було як книжка пише: дитинство, юність, зрілість, старість. До смерті Серафим ще не дожив – він ще ходить серед нас, жує канапки, мислить та говорить слова. Щодо наступного народження та наступного життєвого циклу в нього ще ніяких планів немає. І хто зна, може він досягне нірвани, і взагалі не буде в нього наступного життєвого циклу?
Отже, юність Серафима пройшла в Місті. Він так і називав його – Місто – з великої літери. Всі інші міста були для нього з літери маленької, а потім вже йшла назва. А тут просто Місто. Навіть коли Серафим говорив, а не писав, все одно відчувалося, що він вимовляє слово «Місто» з великої літери. І на питання: «Чому?» Серафим відповідав так: «Тому, що це не просто місто, а місто Сергія Клімова!» Хто такий отой Сергій Клімов і що він такого видатного здійснив – так і лишилося загадкою. Серафим про це мовчить. І матінка Історія також.
Юність Серафима співпала з сімдесятими та початком вісімдесятих – епохою понурого маразму, нудьги та сірості «зрілого совка», з часом, коли «нічого не відбувається» і періодом передчуття майбутньої катастрофи. Якщо не всесвітнього Апокаліпсису, то країни.
Серафим в юності жив у кімнатці, яку знімав в якоїсь жалісливої старушенції (бабуся-кульбабка). Ходили вперті чутки, що вона йому була родичкою, але це неправда. Кімнатку він знайшов через знайомих своїх родичів по крові. В якості подяки за дах над головою Серафим дарував тій бабусі папірці з портретом бородатого Лєніна, варив їй густу кашу та довгі білі макарони і здійснював для неї ритуал товарно-грошового обміну в маленьких крамницях. Серафим крім усього іншого в юності дихав повітрям, говорив слова, читав книги та газети, доглядав за кицею, якій чомусь дав ім’я Полковник. При цьому він щоденно зазирав у поштову скриньку, голосно зітхав і промовляв: «Полковнику ніхто не пише!» Слід відмітити, що відповідний твір Габріеля Гарсіа Маркеса він тоді ще не читав і мав про нього туманне і зовсім хибне уявлення. (Хоча хіба буває в цьому світі якесь уявлення зовсім хибним?) Ще він вчив ту кицьку нявкати. Кішка замість класичного «няв!» видавала звуки, що дуже нагадували слово «мама». Серафим показував кішці шматок ліверної ковбаси і говорив: «Скажи няв, тоді дам!» Але кішка знову казала: «Мама!» Серафим сумно зітхав, на його обличчі з’являвся вираз безнадії, і кицьку він ковбасою пригощав. Так тривало неодноразово. Ще він любив читати киці твори Арістотеля. Особливо «Нікомахову етику».
А ще Серафим любив залізати на дах (жив він на дев’ятому поверсі), довго там сидіти, споглядаючи хмари або порожнє синє Небо, а потім кликати біду: «Бідо! Прийди! Явись!» Робив це він не зі зла, і не в наслідок поривів мізантропії, а по тій причині, що вважав – якщо біди не буде, то і щастя в людей не буде. Таким вже Серафим був діалектиком. Того, що біди навколо і так вистачає – в різних людей, Серафим навіть не зауважував. У своєму житті біди він не помічав. Все йому приносило радість. Сонце зійшло – радість! Дощ пішов – радість! Можна ходити під дощем з парасолькою і слухати, як краплі води барабанять і падають в калюжі, утворюючи кола і бризки. Радість! Перехожі блукають, машини сунуть – радість! Значить рух існує і можна пересування об’єктів у просторі споглядати.
В юності Серафим дуже любив кіно. Точніше мистецтво синематографу. Він чудово розумів, що кіно – це ілюзія. І дивитися кіно – це заглиблюватися в світ ілюзій. Але Серафим і саме життя, і весь оточуючий світ теж вважав ілюзією, а тому не бачив суттєвої різниці між спогляданням кінофільмів і спогляданням життя, бо воно теж нереальне. І як взагалі можливо це оточуюче марення вважати чимось реальним? Особливо Серафим любив старі вестерни, розуміючи, що це казка для дорослих чоловіків. І мріяв, що він в наступній реінкарнації народиться не майбутньому, а в минулому – на Дикому Заході ХІХ століття. І буле розводити на ранчо буланих коней, пити віскі і влучно стріляти з важкого металевого «Сміт-Вессона».
З живопису в юності Серафим особливо поважав голландських майстрів пізнього ренесансу. Темний світ їх картин сутінок епохи викликав в нього побожний трепет. Іспанський живопис XVI століття він називав «козлиним», французький XVIII століття вважав легковажним і куртуазним, німецький живопис епохи Лютера зневажав за грубість і однозначність. Для Альбрехта Дюрера він робив виключення, але вважав його надто сумним і безнадійним. Франсіско Хосе де Гойю-та-Лус’єнтеса Серафим вважав понурим психопатом, його картин не любив і боявся. Розуміння живопису модернізму та постмодернізму прийшло до Серафима пізніше, коли юність добігла до свого передчасного завершення. Тоді то він і захопився Ван Гогом, Клодом Моне та П’єром Огюстом Ренуаром, але колишнє гостре сприйняття прекрасного (що властиве юності) було вже втрачене.
З поезії в молодості він поважав Олександра Блока, Волта Вітмена, Генрі Водсворта Лонгфелло, Лі Бо та Басьо. Пушкіна, якого він так поважав в дитинстві, він закинув і згадував його твори з якоюсь зневажливою посмішкою. По Велемира Хлєбнікова він багато чув, але не читав, хоча і мріяв почитати. Володимира Маяковського перестав розуміти, повернувся до нього знову вже в зрілості. Хоча, переважно буває навпаки. З прози він особливо цінував Достоєвського, Анатоля Франса та Ернеста Гемінгвея. «Сади Епікура» були його настільною книгою.
В юності Серафима переслідували сумніви. У дитинстві йому одного разу стало все ясно: і сенс життя, і його суть і таке інше. А тут знову з’явилися сумніви, особливо щодо вічних та проклятих питань. Серафим думав: «А чи існує Бог? А якщо існує, то що це? І чи потрібна наша віра і наші ритуали? А нам самим вони потрібні? А що насправді дає звільнення і порятунок від страждань? І чи справді сенс життя в осягненні Істини?  А може Істини ніякої і немає? Може все на світі відносне і мінливе? І те, що є Істиною тут, десь там далеко в часопросторі є брехнею?» Знайомство з роботами Айнштайна та з книгами Паулі, Планка, з монографіями з квантової механіки ці сумніви не тільки не розвіяли, але і посилили. Істина, що була така ясна й зрозуміла в дитинстві, загубилась в тумані. І Серафим зрозумів, що пошуки її будуть довгими і важкими.
І питання суспільного ладу викликали в нього о тій порі сумніви: «А може Маркс був правий? А може комунізм не страшна й жорстока утопія, а реальність майбутнього?» У пошуках відповіді він спробував читати твори Карла Маркса – вони викликали в нього приступи нескінченної нудьги та меланхолії. Якось він зрозумів, що Маркс відкрив лише один аспект буття суспільства в вузькому діапазоні історії, а подумав, що відкрив все. Крім того, Маркс викликав у нього відчуття плагіату та неоригінальності. Лєнін викликав у нього відчуття наявності примітивного і жорстокого словоблудства. Після впертого читання роботи Лєніна «Що робити?» Серафим з силою зашпурнув її в куток з криком: «Та це ж марення сивої кобили!» Мріяв прочитати твори Троцького та Мао, інтуїтивно розуміючи (по цитатам), що по мізкам ці твори б’ють сильніше, аніж твори Лєніна, але в ті роки роздобути писання цих «мислителів» було неможливо. Тай смертельно небезпечно. Пізніше Серафим в комунізмі остаточно розчарувався.
Але доки його терзали сумніви, він пробував, примушував себе читати всілякі комуністичні видання, навіть чавунноголову газету «Правда». Це нагадувало якусь форму мазохізму, коли Серафим читав передовицю «Правди» у пошуках якогось прихованого змісту, особливо різні там постанови пленумів ЦК КПСС та рішення з’їздів. Якось він вичитав постанову пленума, де говорилось про підвищення виробництва молока. Він одразу зримо уявив собі, як парторг колгоспу заходить до корівника і читає цю постанову коровам, і вони у відповідь радісно махають хвостами, і надої молока тут же підвищують. «Ну, тепер молока в країні буде хоч залийся! – подумав Серафим. – Воно буде текти прямо з водогінних, тепер вже молокогінних труб та кранів, і чадолюбиві матусі будуть купати в молоці своїх діток!» На радощах він прочитав постанову пленума ЦК бабусі. Старенька похитала головою, з докором подивилась на юнака: «Зовсім звихнувся хлопець! Вірить партійним постановам і передовицям совітських газет! Потрібно його до психіатричної лікарні покласти, нехай полікують! І книжки Лєніна подалі сховати. Правду люди кажуть, що хто Лєніна всього прочитає і до «Квітневих тез» дочитається, той остаточно звихнеться!» Серафим направду злякався, що його будуть примусово лікувати в психушці, і більше газети «Правда» вголос нікому не читав. А твори Лєніна якщо і читав, то нікому про це не казав.
На кляті питання (не вічні, він був у цьому впевнений), після розчарування в комунізмі Серафим давав однозначні відповіді: «Хто винен?» – «Очільники совітської влади!», «Кому на Русі жити добре?» – «Їм же!», «Що робити?» – «Мислити, читати, писати, бо слово для нинішнього режиму небезпечніше всього!» Про ліхтарі, яких вистачить завжди, він ніколи не думав. І подальша юність Серафима проходила за читанням всього, на чому тільки зупинявся його погляд. І спробами писати.
До гебешки Серафим потрапив тільки один раз, і то випадково. Хтось з колег-студентів написав на нього донос, що, мовляв, Серафим зберігає в себе «Один день Івана Денисовича». Але це була брехня. Просто під час розмови з друзями Серафим якось натякнув, що цю повість читав. А серед друзів-студентів був провокатор. Серафима наступного дня загребли, але при обшуку літератури не знайшли, рукописів в нього тоді не було, щоденника він не вів, на допиті пристрасному Серафим все заперечував і вів себе обережно. Його спробували завербувати, але марно. Серафим просто не розумів, як це можна доносити на студентів і викладачів і бути таємним агентом КГБ відмовився. Його ще помурижили три години на перехресному допиті з лампою в морду, але потім відпустили – без наслідків. Можна сказати, що Серафиму пощастило. Хоча «на олівець» його взяли і там він знаходився ще довго, аж поки ті кляті совіти не завалились.
Одним із нетипових періодів юності Серафима, що мало не змінив долю нашого героя і філософа був період армійський, що тривав два роки. Потрібно сказати, що Серафим довгий час взагалі не уявляв себе в такій ролі – військового, і навіть не думав, що візьме до рук зброю. Була точка в часопросторі, де Серафим захоплювався світоглядом хіпі: всілякі там діти-квіти, загальна любов і таке інше. Навіть кудлатим ходив – патлатим точніше. Але йому випало бути студентом в ті роки, коли всіх до армії загрібали – і студентів також. З дитинства Серафима армією лякали: «Ось заберуть тебе в армію, буде тоді тобі не солодко! Важко тобі буде! Дізнаєшся по чому міх гречаної вовни!» Але Серафима це не лякало. У роки студентства, під час короткочасного захоплення стоїцизмом йому стало навіть цікаво: а як це – бути воїном? І в армію піти він навіть захотів: побачити інше життя, світ, мужніх людей, що виконують свій обов’язок. Але служба в совітській армії стала для Серафима найбільшим розчаруванням в житті, крахом усіх ілюзій, одкровенням, втратою сумнівів. У совітській армії він побачив тільки бруд, жорстокість, найгіршу лайку, розбиті морди, вибиті зуби, дикість, підлість, алкоголізм. Серафим раптом побачив комунізм, побачив суспільство, яким воно буде, якщо комунізм не дай Боже побудують: суспільство спільних онучів та трусів, перлової каші зі спільного казана, кирзи та безглуздої виснажливої роботи. Він раптом побачив так званий «радянський народ» таким, яким він є насправді, зрозумів, що тут людина людині вовк. Зрозумів, що типова «радянська людина» – це алкоголік. А нетипова «радянська людина» – це наркоман. Побачив, яка вона в реальності ота «дружба народів» в Совітському Союзі, в яку він чомусь до того вірив, побачив, як людей били і навіть вбивали тільки по причині їх національності. Сумніви в Серафима зникли, він раптом остаточно переконався, що комунізм – це маразм і тупик, совітський лад – безглуздя, а Совітський Союз – імперія зла і тюрма народів.
Усі два роки служби він провів в караулах – ходив «через день на ремінь» і бачив тільки колючку, бетонку, понурі одноманітні цегляні будови – склади, зелений паркан, караулку. Заздрив тим, хто їздив на навчання (його чомусь на навчання не брали), хоча навчання насправді зводилось до процедур: поставити антену, згорнути антену, переїхати на інше місце і знову те саме. Але Серафим мріяв побачити ліс, дерева, траву, квіти. Цього він два роки не бачив. Спочатку він тішив себе ілюзією, що він «захищає Вітчизну» і виконує якусь важливу місію охороняючи склади. Він уявляв собі, що в середині цих боксів і споруд схована якась надзброя, що здатна змінити світ. Яке ж було його розчарування, коли його відправили якось вантажити, а не охороняти. В одному боксі він побачив купу металобрухту і уривки старого кабелю, в іншому стару іржаву вантажну машину, що вже не підлягала ремонту, ще в іншому купу всілякого армійського непотребу, якій місце тільки на звалищі, ще в іншому порожні металеві діжки, ще в іншому – купу ганчірок. Відчуття безглуздості такої служби переросло в нього в відчуття безглуздості існування будь-якої імперії. Він відчув себе космополітом – громадянином Всесвіту. І кініком. І як усі кініки почав відчувати відразу до будь-якої війни і будь-якого мілітаризму.
Кілька разів Серафим бачив загибель солдат – по власній дурості або із-за горілки. Те, що при цьому він лишався живий, вселяло в нього впевненість в існування таємного призначення і великої місії його власної особи.
З собою в армію Серафим взяв том Арістотеля – «Нікомахову етику» і всі два роки цю книгу вивчав, особливо в караулці. Хоча думки його часто бували далекі від світогляду цього античного філософа. В армії він захопився містицизмом, потім дзен-буддизмом. Атмосфера цьому сприяла. Він ходив назад-вперед на посту і думав про потойбічне, про Сведеборга, про Якоба Беме, про таємниці агонії, про життя після життя, спробував довести існування Бога і виправдати його творіння, що сповнене злом.
З армії Серафим повернувся зломленим та спустошеним. Ночами йому снилися жахи казарми. Він відчував, що став гіршим – у всіх відношеннях. У нього з’явилася відраза до фізичної праці. Але це потім пройшло. Як хвороба. Серафим повернувся в попередній стан і згадував про службу в совітській армії як про страшний сон. Крім оцього Серафим відчув себе голодним, захопився вченням Епікура, почав шукати насолод, читав Омара Хайяма і почав чіплятися до дівчат.
Перший сексуальний досвід був для Серафима невдалим. Дівчатам він читав вірші і говорив про філософію, вони в відповідь називали його схибленим диваком і після перших же побачень стосунки розривали. А одна назвала його наостанок козлом, ботаном та гомиком. Серафим потім довго роздивлявся себе в дзеркалі і дивувався відсутності схожості з вищевказаними істотами та людьми. І вирішив, що вона помиляється. Але все одно Серафим дивувався і нічого не розумів. Потім дивуватися перестав і пішов в себе.
Кінець юності був у Серафима одночасним з прочитанням деяких оповідань Гемінгвея і його повісті «Прощавай, зброє!» Прочитавши, Серафим зрозумів, що не просто «щось завершилось», а завершилась його юність. І почалось зріле життя. Крім того, саме тоді він примудрився вчинити дві несумісні речі – закінчити філософський факультет та вельми невдало одружитися – дружина дуже нагадувала дружину Сократа. Тоді Серафим усвідомив себе не тільки зрілим чоловіком, але і доконаним філософом…
Так почалися зрілі роки Серафима.

Частина ІІІ. Зрiлi роки Серафима

                «Люди майбутнього! Хто ви?
                Ось я – суцільний біль та рана
                Я вам заповів сад фруктовий
                Моєї душі…»
                                                           (Володимир Маяковський)

У людей – у тих, хто обтяжений цим іменем – «людина» – дитинство поступово переходить в юність, юність – у зрілість, а зрілість – у старість. У всіх. Крім Серафима. У нього все змінювалось раптом: так само, як з іншими етапами життя, юність в нього моментально закінчилась і перейшла в зрілість. Тільки не кажіть, що це моє суб’єктивне сприйняття: це була його реальність. Прихід зрілості Серафим відчув одного літнього дня: після закінчення філософського факультету університету він здійснив вчинок незворотній і фатальний – він примудрився одружитися. Де, в якому філософському трактаті він вичитав, що це потрібно зробити – невідомо. Яким логічним чи інтуїтивним шляхом він прийшов до висновку, що так треба зробити – лишається великою загадкою мислення та історії науки. Але факт лишається фактом – це відбулося. І в ту мить, як на нього начепили металеве кільце і подивилися хижим поглядом, Серафим з сумом і відчаєм зрозумів: безтурботне життя закінчилось. Юність минула назавжди. Все перед очима закрутилось і стало як в тумані: і люстра, і зловтішні погляди державних службовців, і серпасто-молоткастий герб. З безодень свідомості випливла цитата Сергія Єсеніна: «… Все пройшло як білих яблунь дим, я не буду більше молодим…» Прийшла сумна зрілість з її турботами про хліб насущний, який чомусь не давали днесь, а доводилось заробляти його в поті чола свого. Завершилась романтика юності, настав суворий реалізм.
Зрілі роки Серафима збіглися з вісімдесятими та й з дев’яностими роками століття двадцятого – епохою цікавою і незвичайною. І можна було б очікувати, що життя Серафима стане якщо не втіленням, то відображенням цієї яскравої епохи. Аж ніяк! Серафим ніби випав з часопростору, замкнувся в собі, пішов у свій ментальний світ (до речі, доволі цікавий!). Епоха його наче й не торкнулась. Щодо причин сього можна сперечатись, але навряд чи варто.
Дружина Серафиму трапилась на диво сварлива, шкандальна і стервозна. Зрозумів це він наступного дня після шлюбної ночі, щодо якої в новоспеченої дружина була ціла купа претензій. Але Серафим цим не засмутився. Він тільки подумав про прийдешній «медовий місяць» і процитував Біблію: «… вкусих мало меду, і се аз помираю…» Потім неодноразово торкаючись теми невдалого одруження, Серафим згадував Сократа і казав, що така дружина дарована була йому Небом для випробування міцності його філософських поглядів. І якщо він терпить отаку дружину, то витримає будь-які випробування. Крім нестерпного характеру дружина Серафима мала дуже непривабливу зовнішність, що з роками, нажаль, змінювалась не в кращу сторону. Крім іншого негативу, в неї почала рости борода і вуса, голити які вона категорично відмовлялась. Але це Серафима не засмутило. Жартома він казав їй: «Моя вусата грецька красуня!» На це дружина ображалась і заперечувала, що вона зовсім не гречанка, а халдейка, дочка турецького підданого. Проте, вусатість-бородатість дружини не викликала в Серафима естетичних трагедій та переживань. Він навіть зображав якусь радість, заявляючи, що в деяких племенах Океанії є звичай наносити жінкам татуювання в вигляді вусів та бороди, а тут і тату не потрібно – все природньо, все і так є! У шлюбному ложі дружина Серафиму відмовляла, так що Серафим хоч і дуже-дуже хотів виконувати подружній обов’язок, але можливості такої не мав. Але, все таки, дщерь – отроковицю вони на світ Божий сотворили якимось дивом (не інакше). Дочка була точною копією мами, а по стервозності навіть перевершила її. Але про це не зараз – пізніше. Серафим висловив гіпотезу, що це був партеногенез, але, схоже, він помилявся. Проте, в домі Серафима не завжди лунали ораторією лайки, сварки та крики. Дружина йшла собі по справах, і в домі зависала в повітрі іржавою сокирою тиша. Дружина Серафима була лікаркою, лікувала нещасних хворих по жіночій частині, і тому заробляла набагато більше Серафима – наукового співробітника Інституту філософії Академії Наук. Що теж було причиною постійних докорів. Дружина постійно нагадувала судженому, що вона, мовляв, постійно «має живі гроші» і «працює не тільки за дякую». На що Серафим відповідав, що гроші не можуть бути живими, це матерія мертва, засоби обміну, а працювати треба в першу чергу за дякую. Проте, Серафим не особливо реагував на докори, свою скромну зарплату дружині повністю і покірно віддавав без залишку, радів тому, що він «малим ситий». Дружина обзивала його при цьому козлом безрогим і додавала лагідно: «Щоб ти здохнув, чмо задрипане! Сам собі їсти готуй!»
Працював Серафим філософом, але ремесла свого соромився. Причиною сього був такий собі випадок. Якось Серафим поспішав на роботу, запізнювався і зупинив таксі. Водій взяв його на борт машини, як беруть метеори на космічний корабель чи робінзонів на каравелу, повіз і спитав його – ким він працює. Серафим чесно признався, що працює філософом. Водій тут же почав на чому світ стоїть лаяти філософію і філософів. Паплюжив Сократа, Платона, Епікура, Демокріта найгіршими словами. Потім почав ганьбити Тому Аквінського і Декарта. А потім взагалі дійшов до Лєніна (водій чомусь вважав Лєніна філософом) і почав щодо нього так сквернословити, що Серафим від страху закрив вуха і заплющив очі, подумав, що водій везе його прямо на Колиму.
Серафим мріяв працювати в відділі Історії філософії, але вакантне місце біло тільки в відділі Наукового комунізму, і Серафиму довелося влаштуватись на роботу туди. І написати дисертацію на тему: «Методи вирішення філософських проблем мислення в процесі побудови комунізму», яку успішно захистив по закінченні аспірантури. Він розумів, що пише повне марення, нісенітницю і словоблуд, і навіть навмисно писав дурниці цілими абзацами. Але всі навколо розуміли, що це така гра – писати марення про комунізм, всі так робили, тому в совковому інституті прийняли його як свого, і він захистився на ура. Отримавши науковий ступінь Серафим зітхнув, усвідомивши, що мірою його роботи віднині будуть написання і публікації ось такого марення і продовжив писати статті в тому ж дусі: «Ідеї матеріалізму в ранніх марксистів і збільшення надоїв молока в корів в умовах Тамбовської області», «Критика модернізму та соціалістичне змагання на хімічних заводах», «Філософія виконання і перевиконання планів дев’ятої п’ятирічки», сподіваючись, що ось така от псевдотворчість буде йому індульгенцією, і він зможе з часом писати в собі стіл те, що думає про неоплатоніків часів домінату та ранніх схоластів Ірландії. Але безглузда імітація роботи і побут настільки відволікали його і заважали творчості, що він зрозумів, що нічого істинно великого не напише, і слід його в науці буде вбогим у будь-якому випадку.
Бавився він трохи літературою – писав повісті та оповідання, новели, п’єси та сценарії до кінофільмів, трохи пробував себе в поезії – писав сонети та елегії, які були настільки сумними, що редактор часопису «Москва» після прочитання так розплакався, що його довго не могли заспокоїти ні молоді секретарки, ні краплі з бромом. Весь у сльозах редактор сказав, що не може друкувати настільки сумні вірші, не може він так засмучувати весь совітський нарід – комунізм тоді перестануть будувати з жалю та печалі. Збереглися рукописи повістей Серафима: «Кондратій Ножиков та його іржавий трактор», «Втеча старого віслюка», «Уламок Місяця та гранчак». Була в нього спроба написати п’єсу не в стіл, а для глядача і спробувати домогтися постановки цієї п’єси в МХАТі. П’єса називалась «Березневі дні ударника Івана Ложкіна». Але п’єсу відхилили, критики сказали, що там забагато надто відвертих еротичних сцен, що межують з явною порнографією. Герої п’єси в процесі виконання плану виробництва акумуляторів віддавались настільки бурхливому коханню, що жоден рецензент не міг дочитати п’єсу до кінця. Один критик після прочитання цієї п’єси навіть захворів на еротоманію. Серафим почув, що його п’єсу заборонили і дуже здивувався: «Як же так? Ми живемо в марксистській країні, яка будує комунізм. І Маркс, і Лєнін писали про необхідність ліквідації сім’ї та приватної власності, про необхідність сексуальної революції, як частини революції соціальної, про вільне кохання при комунізмі, і тут мені цензура забороняє еротичні сцени! Де логіка?» Обуренню його не було межі, цей факт його остаточно переконав, що ніхто комунізм будувати в СССР навіть не збирається, а уся ця ідеологія тільки ширма, маска державного феодалізму під назвою совок.
Наприкінці вісімдесятих років, як і багато хто з совкових та білясовкових інтелігентів, Серафим «вдарився» в релігію. Якщо в юності його вабив католицизм, він з насолодою слухав орган, особливо фуги Баха, подовгу сидів в костьолах, спеціяльно для цього їздив до Вільнюса і навіть мав контакти з таємним католицьким орденом «Троянда та хрест», то в зрілі роки його понесло на Схід – Серафим захопився зороастризмом, який він називав, звісно, не зороастризмом, а ваґві-дена-маздаясна. Серафим поклонявся вогню, схилявся перед чистими стихіями, ходив у білих шатах, зазивав себе чи то мобедом, чи то мопедом (при цьому голосно і протягло деренчав), мріяв, що після смерті його тлінні залишки віднесуть до Башти Мовчання, а 25 грудня славив Митру. І славив його так голосно і натхненно, що сусіди оборювались. Збіглися всюдисущі журналісти, що навперейми задавали питання:
– Серафиме Петровичу, а чому Ви славите Митру замість того, щоб поставити ялинку і покликати Діда Мороза і Снігуроньку?
– Культ Діда Мороза поганський, негоже його дотримуватись людині істинної віри. А Митру я славлю, бо це язат, втілення Ахура-Мазди.
– А чому Ви поклоняєтесь Ахура-Мазді?
– А ви що, хочете щоб я поклонявся Ангра-Манью? Не дочекаєтесь, шановний, не дочекаєтесь! І ніхто не дочекається!
Журналіста того сак сильно вразили слова Серафима, що він поїхав до Баку і досі живе там. На роботі – в Інституті філософії до релігійних поглядів Серафима віднеслись як до дивацтва, відверто над ним сміялися, тикали під ніс книжку Фрідріха Ніцше. На це Серафим заперечував, що Ніцше писав зовсім не про це, а зороастризмі є зачатки матеріалізму, комунізму та діалектики. Парторг інституту пообіцяв зробити оргвисновки, але всі розуміли, що це жарт, бо Серафим на партійних зборах інституту так запекло закликав до побудови комунізму і так всіх переконував, що «партія – це розум, честь та совість нашої епохи», що навіть директор інституту на п’ять хвилин в це повірив. Дружина до релігійних поривів Серафима відносилась теж нормально. Його жона не любила тільки веганів та анархістів. А оскільки Серафим м’ясо вживав з великим задоволенням (особливо баранину), а свої анархістські погляди ретельно приховував, портрет Нестора Махна сховав так, що навіть сам не міг його знайти, то дружина до Серафима не мала ніяких претензій, навіть під час його екстатичних ритуалів напередодні Нового року. Крім того, Серафим здійснював поклоніння переважно в лісі або на кухні.
Дружину Серафима бісило те, що Серафим не любив стояти в чергах, та й не стояв (в чергах, звісно, а не те, що ви подумали). Якщо дружина його примусово ставила в чергу за маслом чи за туалетним папером, то він постоявши годинку-другу, раптом здивовано озирався, голосно запитував в порожнечу: «Що я тут роблю?!» і йшов геть. Проте, туалетний папір і масло дружині Серафима (як лікарці) приносили в якості «дякую», так що великих сварок ця поведінка Серафима не викликала. А після відомих подій в Північній Євразії та Палеарктиці черги пропали як такі, і ґрунт для сварок став іншим. Штучним.
З напоїв Серафим в зрілі свої роки дуже любив горілку, вважав її чомусь аристократичним напоєм, хоча пив її рідко, тільки на День філософа – своє професійне свято. На день медика (який дружина відмічала як на роботі, так і вдома) Серафим пив коньяк «Курвуаз’є» (дружина з роботи приносила). У назві цього коньяку Серафим вбачав якусь алюзію. Вина в зрілі свої роки він цінував тільки іспанські і непогано в них розбирався.
За кордоном Серафим бував двічі – і щоразу в Італії. Перший раз в Венеції, як учасник конференції «Неоплатонізм та сучасність» в 1995 році і вдруге – в Неаполі – на конгресі «Антична філософія» в 1998 році, де він виступив з доповідями: «Симеон Благоговійний та візантійські містики ХІ століття» та «Вплив шумерської філософії на полісний лад міст Фессалії в античній Греції» відповідно. Доповіді викликали захват слухачів і просто сенсацію – Серафим виголосив їх на латині з коротким резюме на готській та давньогрецькій мовах. Поїздки йому фінансувала Норвезька асоціація вільних мислителів (НАВМ) – англійською Norwegian Association of Free Thinkers (NAFT). З поїздок він не привіз дружині ніякого подарунку, бо гроші йому виділяли тільки на дорогу (замість готелю він ночував на лавочці в парку). Відсутність подарунків викликало нескінченні докори з боку дружини, що тривали щоденно, роками і починались словами: «Сволота! Егоїст! Старий збоченець! Негідн6ик! Савонарола! Муссоліні! Подарунків мені з Італії – країни телят не привіз!» і таке інше, і тому подібне. Серафим хотів заперечити, що вона сама щороку відпочиває, якщо не на Канарах, то в Ніцці й без нього, а подарунки купляє тільки собі, але так нічого не сказав. Просто він прекрасно знав, які в його дружини погляди на гендерну рівність та фемінізм. Його поїздки в Італію мали ще й інші неприємні наслідки: колеги по роботі почали заздрити Серафиму. На вченій раді інституту почали лунати голоси: «Та хто його туди послав?!», «А що гідної кандидатури не знайшлось?», «А хто взагалі його уповноважував на міжнародних конференціях представляти наш інститут, нашу країну, наш народ?», «А хто затвердив теми його досліджень? На якій вченій раді?», «Та він ганчірка, а не вчений!», «Та все, що він пише – повні нісенітниці!» З інституту Серафима стали відверто виживати. Але Серафим на це не реагував взагалі.

Хоча терпилою Серафим ніколи не був. Комунізм він не любив і цього особливо не приховував. Враховуючи його погляди, можна було б очікувати, що Серафим наприкінці вісімдесятих включиться в політичну боротьбу з совітами та большевизмом, особливо якщо врахувати те, що в молодості Серафим дисидентсвував та фрондував, хоч і трохи. Але Серафим на той час мислив про вічне і був далекий від суєтного. У ті часи Серафим говорив, що большевизм та комунізм не є чимось принципово новим – не раз і не два щось подібне вже було в історії людства, не раз повторювалось і закінчувалось одним і тим же – крахом тоталітарної системи. Падіння комунізму та зменшення розмірів імперії зла він зустрів байдуже – без будь-яких емоцій. Тільки зауважив якось: «У Росії потрібно будувати не комунізм, і не капіталізм, а зороастризм!» У ті часи він мріяв, що Росія стане теократичною зороастрійською державою, що державою буде правити Сар-Мобед, що буде обиратися дастуром, а провінціями будуть правити хірбади. І не бачив у цій мрії нічого утопічного – наявність в багатьох містах Росії «вічних вогнів» він бачив початком зороастрійських храмів, в кожному з яких буде горіти «Вогонь Незгасний». Хоча відношення Серафима до зороастризму не було однозначним і постійним, хоч він і щоденно повторював: «Ушта ахмай яхмай ушта кагмайцит!» Якось в часи гоніння на зороастрійців в СССР один неофіт спитав Серафима: «Цікаво, а віросповідання зороастризму буде таким ж захопливим і солодким, коли проповідувати його будуть легально?» На що Серафим відповів: «Якщо його будуть проповідувати наші хлопці, то – так!»
А взагалі, Серафим в ті роки більше всього любив не збочуватись і не фантазувати, а читати. Він мріяв про той час, коли ніщо і ніхто не буде його відволікати від читання і філософських роздумів. Він зібрав доволі непогану для свого часу бібліотеку і вечорами серед Міста зачитувався творами Лао Цзи, Конфуція, Евстафія Солунського, Чарльза Дікенса, Франсуа Війона, Гюстава Флобера, Шарля Бодлера, Горація, Сенеки, братів Кирила та Методія, братів Гонкур. Хоча в поезії Серафим більше за інших цінував Петрарку (про нього казав, що «він з сучасних») та Овідія. А з прози особливо цінував Андрія Платонова та Йосипа Мандельштама.
Ходили вперті чутки, що хату свою він пропив, мовляв, тому і став безхатьком. Але це неправда. Неможливо пропити те, чого немає. Помешкання належало не йому, а його дружині. Так само, як і все, що в тому домі було, крім самого Серафима. Серафим завжди відчував, що він належить самому собі і більше нікому.
Наближення старості Серафим довго не відчував. Навпаки, сприймав себе вічно молодим та бадьорим – особливо своє тіло. Можливо, це пов’язане з тим, що Серафим у ті роки нічим не хворів. Те, що прийшла старість він зрозумів несподівано і раптово. А трапилось це ось як – одного злощасного дня двохтисячних років. До Серафима, що читав Геродота, підійшла його дочка і сказала, що він смердючий козел, вічний жебрак, найгірший з її предків, що не може забезпечити дочку ні прикидом, ні бабками, ні тачкою, ні флетом. Серафим половину сказаного не зрозумів, але відчув одне – дочка стала дорослою, ва він давно нікому не потрібний і всюди зайвий. У голові виплила цитата: «Стала дорослою дочка, стало нема чого жити…» У той же день він кинув роботу, пішов з дому і більше ніколи не повертався. Він став жити в Місті, став філософом вулиць, мислителем завулків, його Вітчизною став Всесвіт, дахом – Небо, учнями – перехожі. Серафим знову захопився буддизмом, отримав весь світ і Славу, хоча вони йому вже були не потрібні…
Так почалась старість Серафима.

Частина IV. Серафим та конспiрацiя

              «… У мене з-під піджака
                Розвіялився хвостище
                Та в’ється ззаду,
                Великий, собачий…»
                                                     (Володимир Маяковський)

День був метафоричний і навіть трохи метафізичний – наче осінь. З Балтики віяв баламут вітер – холодний і трохи злий, може навіть трохи нервовий. Одні громадяни думали, що це вітер змін, інші – що це Західний Вітер Мао, треті – що це вітер з моря, четверті – що це вітер з пива, п’яті – що цей вітер здує Глибоководну Міль, шості – що цей вітер здує піну з пива і не тільки з пива. Тільки Серафим сприйняв цей вітер просто як вітер, а не як метафору буття. І радів, що цей вітер не несе пил та єресь, а тільки вологу та суть. Серафим лежав на тротуарі Міста і думав про дивовижки буття. А ще він філософствував про світогляд людей неоліту. Про те, що люди Нового Каміння вперше кинули зерно в землю – вони мислили космічно і цілком можливо, знали про таємниці буття більше, аніж ми… І думав він про те, що неоліт з його мегалітами-обсерваторіями теж був шаленим і нестримним поривом в Космос, але таким же безглуздим, як і в людей століття двадцятого. А ще він думав про те, що неоліт був епохою людей Місяця, людей таємниць і загадок ночі, а бронзовий вік був епохою людей Сонця і світла – як і сам сонячний сплав міді та олова. І Серафиму стало шкода народи, що оминули і неоліт, і бронзовий вік і одразу перестрибнули з мезоліту в залізний вік. Оминули вони головні одкровення буття, найбільш прекрасні та великі епохи. Але його потаємні та благочестиві роздуми перервала молода людина, що оминала його (нібито). Те, що він саме товариш Оминаючий і завжди таким буде, Серафим здогадався одразу. Інтуїтивно. Моментально. Юнак був високого росту, з краваткою на шиї, що зовсім не виглядала як дармовіс, а доречно, говорив басом (ще тим). Він підійшов до Серафима і без передмов і привітання в край неввічливій формі запитав:
– А скажіть, Серафиме, що Ви думаєте про конспірацію? Що Ви взагалі можете сказати російській молоді про конспірацію? У якості, так би мовити, настанови? Як старший товариш і людина досвідчена?
Серафим дуже здивувався такій ось наполегливості і впертості, подивився на Оминаючого юнака широко відкритими очима (що було Серафиму властиво). Але товариш Оминаючий без театральної паузи (ох, яка б вона була тут доречна!) тут же продовжив:
– Та нічого Ви не можете про конспірацію сказати! Який же Ви після цього філософ, мислитель та суспільний діяч! Вас навіть фемінстом тепер важко назвати, не те що Фемістоклом. Цікаво, а чим Ви взагалі займалися до 2017 року?
Після цього товариш Оминаючий кинув на Серафима зневажливий погляд, здійняв голову догори, нібито щось побачив на розхристаному Небі Міста і покрокував впевнено вулицею. Гупаючи черевиками по втомленій бруківці. Серафим ще подумав у ту мить: «Ах, краще б він не крокував, а літав би над містом, як Марк Шаґал…»
Тим часом навколо Серафима почала збиратися здивована юрба громадян-горожан-міщан. Вони просто були вражені таким ось фамільярно-вульгарним (майже як в перших латинських перекладах Біблії 252 року видання) звертанням до Серафима. Іншим громадянам було цікаво знати: як Серафим відповість на цю образу? Невже нічого? Невже дійсно він нічого не знає про конспірацію? Інші зупинились «чисто іржати» (так нібито можливо «брудно іржати») – якщо Серафим нічим розумним не відповість, то посміятися з Серафима – ось він який, виявляється, дyрeнь! А якщо розумно відповість, то посміятись з Оминаючого – ось які вони дyрні, оці товариші Оминаючі! Серафим встав, струсив пил з одіяння свого, прокашлявся, кинув на громадян Міста погляд і проголосив таку промову:
– Не правий цей юнак! Ох, як не правий! Багато знаю я про конспірацію і багато чого можу про конспірацію розказати! У мене ж дружина була на ім’я Конспірація, а дівоче прізвище в неї було Конспіратівна. Хоч і дружина була в мене ще та – як у Сократа, але природу та суть її як слід вивчив я протягом довгих років виконання подружнього обов’язку. Крім того, перша тема моєї кандидатської дисертації була: «Конспірація в умовах розвинутого соціалізму» і захистив я свою дисертацію «на ура» в Інституті філософії академії наук Російської Федерації, де я потім я працював і очолював потім кафедру коспірології. Монографію я потім написав «Конспірація і марксизм-ленінізм». Маю чимало наукових публікацій в журналі «Філософська думка»: «Конспірація та фрейдизм», «Конспірація і расизм», «Конспірація та патріотизм», «Конспірація та онанізм», «Конспірація, космос, комсомол, Ку-клукс-клан», «Методи конспірації на навколоземній орбіті та в відкритому космосі». Я був обраний почесним членом Російського товариства конспірологів, у музеї конспірації я оформив стенд у залі «Радянська конспірація» за що мені урочисто вручили грамоту в райкомі комсомолу. Конспірацією я займаюся з дитинства і продовжую займатися, хоча роки мої вже похилі, але я постійно конспіративний рух молоді підтримую. І після цього товариш Оминаючий ще буде стверджувати, що я нічого не знаю про конспірацію!
Громадяни Міста почувши ці слова зраділи і довго аплодували. Кожний з них потім пішов – хто по справах своїх, хто додому – у м’яке ліжко, але всі несли в своєму серці ідею конспірації.

Частина V. Серафим i маленька потворка

                «Що ж, хапай і мене мерзенно!
                Бритвою вітру пір’я зголи.
                Нехай зникну, чужий нетутешній
                У вирі шаленому груднів усіх.»
                                                                    (Володимир Маяковський)

День був осінній і похмурий – непривітний вкрай. Схожий навіть не на брюмер, і не на пушкінський падолист, а на бодлерівський плювіоз. Зовсім не надихаючий на філософські роздуми, особливо, коли ти філософ блукаючий, як Серафим. Більше того – цей день викликав вкрай понурі думки і пориви душі. Але Серафим мав загартований дух, стійкий до тілесних страждань, міцне і витривале тіло – він продовжував собі лежати на тротуарі серед порожнечі вулиць і повноти юрби людей. Роздуми Серафима того дня були далекі від метафізики. Вони були вульгарними і прагматичними. Серафим зітхав: «Ах, час туманів та холоду…». А потім, коли день сягнув полудня, Серафим мислив про тракторизацію колгоспів. Він подумав: «Так ось чому в часи царизму була такою низькою продуктивність праці колгоспників! У колгоспах тоді не було тракторів! Дайте колгоспнику трактор, і надої молока в корів одразу зростуть! Тільки трактор необхідно використовувати за призначенням. Трактор – це механічна тяглова сила, що призначена для обробки землі з використанням енергії спалювання вуглеводнів. І тільки ось так її слід використовувати!» Серафиму тут же згадався знайомий селянин – ударник, герой соціалістичної праці колгоспник Василь Петрович Пердунов. Він мав у своєму господарстві крім півня на ім’я Агітатор та собачки Мурки ще й ручну ворону, що вміла людським голосом говорити слово «пролетаріат» з характерною гаркавістю, як у Володимира Ілліча Лєніна. Так ось, Василь Петрович, будучи крім всього іншого ще й трактористом, садив оцю ось ворону на дах трактора і катав її цілими днями по всьому селу для загальної радості колгоспниць та інших трудівниць, які побачивши отаку картину голосно сміялися і тут же запалювались бажанням мати з Василем Петровичем інтимний зв’язок.
Такі от зворушливі спогади Серафима були перервані вельми неестетичною картиною. Серафим побачив маленьку потворку, що блукала вулицями Пітера. Потворка була найбридкішого вигляду, кожна частина її тіла була спотворена природою, від неї йшов гидкий сморід, що отруював людям повітря і саме життя. Маленька потворка відчиняла кожні двері, заходила в кожний будинок і кожну контору, у перукарні та пекарні, школи та редакції легковажних газет. Перехожі, побачивши таку бридку істоту втрачали свідомість, божеволіли, багатьом ставало зле. Деякі тут же блювали графоманськими ура-патріотичними шовіністичними текстами. Потворка при цьому озлоблено сміялася і виставляла всім на огляд свої спотворені буттям частини тіла і червоно-коричневу шкіру. Здавалось, що потворка заповнила своєю сутністю все оточуюче, проникла в саму свідомість людей, в їхній ментальний світ, залізла кожному громадянину за святковий стіл і в ліжко, під спідниці їхніх дружин з метою плодити нових і нових потворок. Серафим помітивши це спочатку був вельми збентежений. Він не міг зрозуміти – хто це? Перше, про що він подумав – це те саме століття-потворка, про яке писав колись Маяк:

«… Час!
Богомазе кульгавий,
Образ малюй мій
У божницю потворки-століття…»

І з жахом подумав: «Невже і це століття – двадцять перше століття теж потворка? І ще більш огидна, аніж минуле століття – двадцяте?» Але потім Серафим зрозумів – це не століття. Це російський фашизм. В інших країнах фашизм являвся в вигляді велетенського монстра, зажерливого і нищівного. А в Росії явився він у вигляді маленької огидної потворки. І все від того, що народжений він був передчасно – кесаревим розтином вирізав його з утроби п’яної баби Росії Краб, що виліз навіть не з моря, а з гнилих угро-фінських боліт. І в утробі він розвивався патологічно, і на світ білий з’явився неприродним чином. Серафим ще подумав, що й не дивно, що російський фашизм з’явився таким чином саме в Пітері. Сам Пітер, як писав колись Макс Волошин, був незаконним дитям слов’янства, якого вийняв з чрева кесаревим розтином м’ясник майн герц герр Пітер. І ось тепер настала черга недоношених тератоморф. Потворка блукає містами хвороблива, неминуче помре – в цьому кліматі це ясніше ясного. Але перш ніж це відбудеться, багато кому потворка встигне життя отруїти – і в буквальному, і в переносному значенні цього слова…
Серафим ще подумав, що він чужий в цьому світі потворки. Точніше в світі, де живе єхидною ця потворка і дихає з ним одним повітрям. І потрібно або з філософа перетворитися в паяца, або побурлакувати в краї далекі, де тепло і не так бридко. І не цяпотить дощ. І не треба гріти втомлене тіло ватником…

Частина VI. Серафим, грошi i Новий рiк

                «Міст вавилонські башти
                Гонорово підносимо знову,
                А Бог
                Міста на пашу
                Руйнує,
                Мішаючи Слово…»
                                                      (Володимир Маяковський)

Грудень був сірим і понурим. Хотілося свята. Я згадав стару добру прикмету китайських чиновників, вірність якої я випробовував неодноразово на власному сумному досвіді: «Як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш!» І я вирішив зустріти Новий рік у теплому та мудрому товаристві Серафима – пітерського Сократа, філософа буття, мислителя факту. Крім того, я хотів у ніч свята цікавого і доброго співрозмовника (таких людей іноді наша колоінтелігентська братія називає «цікавники») та й хотілося задати Серафиму кілька запитань, які мене давно мучили – з раннього дитинства. Запрошувати Серафима в гості нині в Пітері вважається моветоном, епатажем, єрессю і мало не крамолою. Але прийдешній Новий рік – Рік Жовтого Собаки, а значить, рік кініків, що пишаються прізвиськом «собака», а значить і Серафима – пітерського Діогена. «Саме цей співрозмовник принесе мені одкровення в Новому році!» – так я вирішив. І намір запросити Серафима став незворотнім.
Але тут, як то кажуть папуаси, легко сказати, але важко зробити. Знаючи погляди Серафима на оточуючий світ, потрібно було підібрати в домі відповідний інтер’єр, створити потрібну атмосферу, щоб цього філософа не образити. І підібрати відповідне товариство, щоб не пролунав черговий скандал з неминучими і далекими наслідками, суттєвими як для Пітера, так і для його богеми. Та що там говорити, і для Росії загалом! Бо Серафим, крім того, що філософ, любомудр та мислитель, ще й крилатий небожитель та шаман. А мало що він може ненароком для Росії нашаманити!
У першу чергу – атмосфера. Тобто, інтер’єр. Знаючи, що Серафим не любить, просто терпіти не може нічого германського (ох, ці Germani – люди за рікою!), ніякого германофільства, ялинку я подарував сусідам. Вони хоч і алкоголіки, і нічні дрельники, але ялинку люблять. Ставити і прикрашати напередодні Нового року ялинку – звичай германський, скандинавський навіть. Як втілення Світового Древа Іггдрасіль у домі. Серафим цього не любить і навіть зневажає цей звичай. І що дивно – Серафим то сам у Пітері живе – у місті германофільському. Тут кожний міщанин, який поважає себе, наймає для своїх чад гувернантку-німку. І то конче лютеранського віросповідання. І дітиська у Новорічну ніч співають: «Танненбаум! Танненбаум!» Не тільки під час свята в садочку та в школі, але і вдома, зазираючи під ялинку – що там подарували «фатер та мутер» та «герр Пітер» – покровитель міста, де до мера звертаються не інакше, аніж «майн ґерц», де церкву називають «кірхою», а попа – «пастором». Серафим просто постійно пливе проти течії. І великий поціновувач руської старовини та звичаїв. Я згадав раптом старовинний російський чи то московський звичай прикрашати напередодні Нового року мандаринове дерево. Добре, що в мене в домі вже виріс мандаринчик дай Боже. Прикрасив я його маленькими ліхтариками та дзвониками і посадив під деревом глиняних іграшкових Місячного Зайця та Місячну Жабу, що згідно переказів давніх москалів приносять дітям подарунки – зілля вічної молодості та солодкі рисові колобки. Потім я подарував зібрання творів Йогана Крістофа Фрідріха фон Шиллера школяру Петрику з третього поверху, а портрет Отто фон Бісмарка зняв зі стіни і закинув на горище. На стіні утворилися світла пляма і порожній цвях. Щоб не виникало питань, я позичив у сусідів портрет Чингіз-хана. Все. Традиційна російська атмосфера була створена. Іграшкових діда Мороза та Снігуроньку я просто викинув на смітник. Знаю, що Серафим говорив неодноразово, що в давні часи на Русі Дід Мороз – це було божество зла, демон, символ смерті, що приходив забирати душі людей в страшний потойбічний світ. І ходила з ним поруч сама Смерть, одягнута в біле – Снігова Діва. І мати в домі такі от персонажі Нового року – це накликати біду.
Потім – питання з гостями. Серафима далеко не всі в Пітері сприймають в якості філософа. Крім того, слід було врахувати релігійні погляди – не хотілося Нового року отримати замість подарунків бійку в квартирі на релігійному ґрунті. Тому я запросив у гості людей з місцевої богеми – поетів-символістів з довгими і давно не митими жирними патлами та поетес-модерністок з хаотичною зачіскою, з волоссям, що фарбоване в зелене та ва інші отруйні кольори, довгими нігтями, що вкриті чорним лаком та з губами в помаді того ж кольору. Ця публіка до Серафима відноситься терпимо. Навіть любить послухати його «нетлінку». Але тут я згадав, що дами та мадмуазель з цієї публіки люблять «припудрити носик». Я тут же уявив собі погляд поетеси Елеонори Безбаштової сповнений здивування і журби: «А є чим носик припудрити?» Я тут же побіг в аптеку Миколи Рюміна «Капсула», що стоїть на Гороховій. Заходжу, а там дідусь біля каси:
– Я ветеран соціалістичної праці, ось посвідчення, мені десять грамів кокаїну по довідці!
– Дідусю! Немає кокаїну! Закінчився!
Пішов дідусь засмучений…
– А Вам що, бабусю? Якої припарки?!
– Мені марафєту для онучки!
– Немає, бабусю, марафєту! Був та загув! Ось, травички краще візьміть – індійський канабіс! Сорт «Маша і Ваня».
– Не треба, синочку! Мені порошку білого, того, що нюхати…
– Немає, бабусю! На переіндексації кокаїн!
– А Вам чого, товаришу громадянине? – і тут же пачку гумових виробів «Де Люкс» дістає і криво посміхається. Знаємо, мовляв, для чого прийшов…
– Невже зовсім кокаїну немає?
– Немає. Ніякого. Ні в порошку, ні в ампулах, ні в розчині. Ніякого!
Але по очах бачу – бреше. Сховав кокаїн, сволота. Спекулює. Виходжу з аптеки, а тут до мене якийсь тип неголений підходить:
– Є і нюхнути, і вколотися…
Я зміряв його зневажливим поглядом – знаємо ми їх – підсунуть в останній момент замість кокаїну стрептоцид. Літай потім понад хмарами… Думав вже грибів польоту на Троїцькому ринку купити, але згадав одного знайомого аптекаря. Побіг на Удільну, в аптеку «Граф Каліостро»:
– Саньчику, друже, братан! Виручай! Кокаїну потрібно, хоч трохи. Новий рік з друзями потрібно зустріти.
– Добре. Для себе беріг. Розібрали нині весь. А нового не привезли. Ось є баночка колумбійського «Яскраве сонце» і флакон венесуельського «Ранок Оріноко».
– Я тільки колумбійський визнаю. Дякую, друже!

Дорогою я купив слоїк соку журавлини та коробку цукерок «Ведмедики в лісі» в гастрономі «Нева». Приготував на швидку руку солодких рисових колобків. Все, зустрічати Новий рік можна. Хоча, згідно старовинної російської традиції, зустрічати Новий рік потрібно на мосту, над річкою, дарувати знайомим рисові колобки і говорити, що приніс їх Місячний Заєць Юе Ту. Але всіх звичаїв дотриматись неможливо.
Гості почали сповзатися о сьомій. Патякали про те, про се, пили сік журавлини. Дами відходили в сторону «припудрити носик», повертались веселими. Хтось читав свої вірші, хтось прозу, хтось філософствував про «Нову епоху Жовтого Неба». О восьмій з’явився Серафим. Всі почали тішитись цим фактом, як дідько цвяшком. Аплодували: «З прийдешнім Вас, Серафиме Петровичу! Зачекались!» Серафим лише винувато посміхався. Всі відчували, що нині Серафим неминуче висловить Нову Думку.
Ближче до дванадцяти, відчуваючи наближення урочистої події, поет-символіст Родіон Раскольніков (що має дурну звичку – всіх знайомих щоденно запитувати: «Я тварюка тремтяча чи право маю?») несподівано встав і попросив тиші:
– Друзі! Давайте вип’ємо за Гіперборею! – на його очах з’явилися сльози, він здавлював застряглий шмат в горлі.
Дами розплакались, Серафим голосно зітхнув, всі перекинули догори дном келихи. До моєї квартири завітала моторошна тиша. Поетеса-феміністка Дарина Підстилкова запропонувала включити далекодив, тобто телевізор і послухати традиційне «бом-бом» (нібито ми в Ірландії). Всі якось полегшено зітхнули: не так все погано, не загинула ще Гіперборея, раптом воскресне з небуття. Воскрес Христос, воскресне і Гіперборея!
По телевізору якраз виступав Краб. Я знав, що вся ця богема – суцільна фронда. Подумав: «Ну, все! Кінець святу! Зараз телевізор заплюють, потім розіб’ють на частини і викинуть з вікна і будуть решту ночі брудно лаятись і кричати з вікна слова…» Але ні, минулося. Хоча на обличчі в кожного було написано, що краще б виступав би зараз не Краб, а Устриця або Дельфін. Або принаймні Морж. Краб філософствував про воду, про сіті, про рибу, про хвилі і течії. А потім сказав: «З Новим роком, громадяни!» І одразу: «Бом, бом!» Тут всі дружно закричали: «Сансара! Сансара!» Дами вищали, перекинули до пельки черговий келих соку журавлини і закусили замість фініків морошкою. Потім дружно заспівали: «Ом мане падме xyм!» – разів двісті. А після цього всі присутні направили свої погляди на Серафима: «Просимо, просимо! Тепер Вам слово!»
Серафим розгублено озирнувся навколо, подивився молитовно на портрет Чингіз-хана. Щоб якось розрядити атмосферу я почав діалог:
– Серафиме Петровичу! Нам давно хотілося почути Вашу думку про гроші. Кажуть, що ви гроші зневажаєте, називаєте їх папірцями, сміттям, брудом і засобами обміну і не користуєтесь ними з принципу. Тільки натуральний обмін. Так що це таке – гроші? Це світове зло? Це сміття? Чи це фантазія нашої хворобливої уяви? Чи це порожня абстракція?
– Ні, брешуть люди! Не так я думаю про гроші. Не так. Гроші – це святе. Це втілення на Землі Хліба насущного, який Бог дарує нам днесь. Викидати гроші – це все одно, що викидати хліб. Тут Борхес був правий. Я не користуюсь грошима, бо я грішник, я не гідний торкатися цієї святині, цієї божественної субстанції своїми перстами гріховними. Гроші я люблю, поважаю їх і схиляюсь перед ними, як перед втіленням Бога на Землі. О, якби росіяни любили гроші або хоча б поважали їх, це б врятувало Росію! Та що там Росію! Врятувало б всю Золоту Орду, всю Гіперборею! Але в Росії грошей не люблять… Не люблять… Коли я згадую гультяйські шаленства російських купців, коли вони смітили грошима, били люстри, заливали піаніно шампанським, стає сумно і безнадійно. Та що там казати… Не так давно я переконався, як у нас в Росії не люблять гроші. Ніхто не любить. Зайшов я одного разу до одного великого, просто величезного дому. Там було багато людей, що тинялися туди-сюди: на перший погляд без будь-якої мети. Потім бачу – довгі столи бетонні, а на них розкладені трупи тварин, розрізані та розрубані на дрібні частини. Люди підходять і дивляться на них. Думаю, що за розвага така дика, що це наші люди придумали – вбивати тварин, а потім виставляти їхні трупи і частини тіл на загальний огляд! Який жах!!! А потім дивлюся – підходять люди різного віку і статі і міняють частини цих трупів на гроші – віддають гроші і забирають частини трупів собі в торби. Думаю – що ж це робиться таке! Це як же треба гроші не любити і зневажати їх просто, щоб міняти їх на трупи тварин!!! І навіщо їм ці трупи? А потім я довідався жахливе! Виявляється, ці люди приносили трупи тварин додому, нагрівали їх до високої температури, а потім розсували свої щелепи – донизу нижню щелепу і клали частини трупів тварин до свого ротового отвору. Потім рухали щелепами, подрібнювали частини трупів і переміщували подріблене до свого шлунку. Потім виділяли стінками свого шлунку соляну кислоту та пепсин, потім пропускали ці шматки через свій кишківник. Потім відвідували кімнатку, де є водовідвідні пристрої і випускали залишки цих шматків трупів тварин через отвір, який у них є в нижній частині тулуба зі спинної сторони! Це ж до якого морального падіння потрібно дійти, щоб дотримуватись такого варварського звичаю! Бідна Росія! О, люди, люди… О, часи, о, звичаї!
Серафим зовсім зажурився і почав плакати. Сльози котилися градом з його очей на підлогу. Ми втішали його як могли. За вікном гавкав пес. Настав перший день Нового року…

Частина VII. Серафим i другий совок

              «О, Кенейський вівтарю! Чи відплата мені отака
               Нещасливому? Чи приносив не я
               Треби тобі превеликі? Зевс мені свідок!»
                                                                                                   (Софокл)

Після невдалого вояжу до Криму і марної спроби стати людиною середземноморської цивілізації Серафим повернувся до Пітера і знову занурився з головою у своє хаотичне життя. Він як і раніше вважав Пітер північними Афінами, а себе називав пітерським Діогеном. Щоправда, називав він це місто на античний лад – Атена Гіперборейська. Повернувся він до Пітера зі своєю совою – подарував йому сувенірну порцелянову сову відомий поціновувач любомудрія Костянтин Петрович Востріков з міста Великі Луки. Знайомі сміялися над Серафимом: «Серафиме! Їхати до Атени зі своєю совою, нехай навіть до Гіперборейської Атени – це ж смішно! Це все одно, що їхати до Ведмежого Болота зі своїм гноєм!» Але Серафим у відповідь тільки сміявся, цитував безперервно Софокла і називав своїх знайомих філософів епігонами.
Якось після чергового філософського монологу (який ніхто не почув – всі перехожі оминали Серафима, вважаючи його вуличним божевільним) Серафим вирішив купити собі совок. Яким чином у його голову прийшла ця ідея – невідомо. Як то кажуть португальські моряки: «Хто зна». І навіщо йому, безхатьку, був отой совок – незрозуміло. Якщо б він хотів влаштуватися на роботу двірником (О, це «покоління двірників»!) – тоді це ще можна було б зрозуміти – двірники очищують світ і роблять гроші. Але таких намірів в Серафитма не було – це відомо остаточно. Хоча, Серафим себе безхатьком не вважав, він називав себе вільним блукальцем, волоцюгою буття і філософом вулиць. І такий спосіб життя вважав цілком природнім для росіянина і часто повторював:
– Росія – країна неймовірно великого простору і нескінченних доріг, поняття дому для російської людини чуже. Це не англієць зі своїм «хоум» і не ірландець зі своїми «землями мого клану». Росіянин, а москаль особливо – це людина нескінченної дороги і простору. Вічного руху. Росіянин – вічний мандрівник і безхатько від Бога…
А тому волоцюг чи безхатьків, або як кажуть в Англії «хоумлесс», Серафим вважав «сіллю землі російської».
Отже, вирішивши придбати совок, Серафим понишпорив кишенями (своїми) і знайшов там кілька пожмаканих папірців – банківських білетів, що досі були на той час засобами обміну. Завалялись вони в кишенях Серафима ще з тих далеких незабутніх часів, коли Серафим якось серед вулиці «штовхнув» промову про Сократа і розпалившись, кинув на бруківку свою шапку. А перехожі подумали, що це така розвага – видовище і накидали йому до шапки оцих от папірців. Серафим тоді дуже розсердився, отаке побачивши, і кричав їм навздогін: «Вам би тільки хліба й видовищ, плебеї!» Але грошові знаки не викинув, а порозпихав кишенями куртки, що бачила ще й не таке. Ось тепер і вирішив Серафим поміняти ці папірці на совок.
Вирушив він на пошуки крамниці, де отакий предмет можна було б придбати. Після довгих блукань вулицями Пітера, він побачив магазин, над входом до якого висів напис «Совки». Дуже здивувавшись, Серафим зайшов до середини. Він рідко відвідував магазини. І звик до того, що з магазинів його виганяли – торговці розуміли і знали, що Серафим зневажає товарно-грошові відносини, як і кожен кінік. А для них то було святе. Але з цієї крамниці Серафима не вигнали. Серафим побачив продавця доволі солідної зовнішності, середніх років «не товстого, не тонкого», як писав Гоголь, середніх років, в жилетці бердичівського крою, із залисинами на голові і м’якою вимовою – не тутешньою. Серафим тут же звернувся до нього з питанням:
– Ласкавий пане! Добродію! Сер! Ясновельможний товаришу, чому Ваш магазин називається «Совки»? Тут що, продають товари у стилі «совок»? Чи різні там «Двірник Інкорпорейтид»? Чи атрибути до совків – різні там ручки-штучки?
– Ні, громадянине Серафим! Тут продаються совки!
– А Ви звідки знаєте, що мене Серафимом звуть?
– Та хто ж не знає Серафима Петровича – філософа нескінченності, мислителя буття?
– Ви мені лестите, добродію!
– Отже, чим можу служити?
– Мені потрібен новий совок!
– О, прошу, прошу! Це завжди одразу! А який Ви хочете совок?
– А що, різні бувають?
– Дуже навіть різні! Дуже.
– Тоді дайте мені совок номер три!
– Є такий, але продати Вам ми його не можемо! Доки не реалізований совок номер два, совок номер три не відпускається.
– Ах, ось як! Ну, тоді дайте мені совок номер один!
– Нажаль, перший совок закінчився. Був і загув. Пішов у небуття. І більше не буде.
– Ну, хай йому дідько! Давайте тоді совок номер два, якщо тільки такий і є!
– Ось, будь-ласка! Великий і несподіваний з портретом Краба. Ой, вибачаюсь, з малюнком краба. Користуйтесь на здоров’я. Майже як новий. Схожий на совок номер один, тільки зовсім інший, модернізований.
– А скажіть мені по секрету – який совок кращий – номер перший чи номер другий? Тільки чесно, як філософ філософу.
– Якщо чесно, то, як казав вусатий-конопатий: «Обидва гірше». Хоч мені і не випадає так говорити про товар, що доручили, так би мовити, мені ж реалізовувати.
– І яка вартість оцього совка? У мене тут є грошові знаки – казначейські білети…
– Ну, що Ви, Серафиме Петровичу! Цей совок ми роздаємо безкоштовно. У подарунок, так би мовити. Крім того, ці гроші тут не дійсні. Так що беріть задарма. Беріть, беріть. По хорошому беріть! Інакше Вас примусять його взяти. Ось і два охоронця підбігли…
– Добре, візьму. Мені зайве руконакладення на поверхню обличчя взагалі непотрібний захід.
– Ось і чудово! Тільки на прощання, відкрийте мені наївному таємницю – для чого Вам совок?
– Та я і сам не знаю. Дурничка якась до голови прийшла. Марення якесь… А Вам він навіщо?
– А мені він взагалі ні до чого. Я хоч і совками торгую, але ними не користуюсь. Я іншими засобами користуюсь. А це так – робота в мене така. Засіб для заробітку. Для існування. Люди ж вони такі – різні бувають. Деякі приходять і хочуть совок за будь-яку ціну отримати. А я кажу – та це ж просто, і грошей не треба. Якщо Вам совок вкрай потрібен, то Ви тільки ось цей папірець підпишіть, що, мовляв, після смерті свою нематеріальну субстанцію, яку називають чомусь душею заповідаю крамниці. Ось тільки не чорнилами, давайте Вам пальчик вколю…
– Розумію, товаришу! Добре, я пішов. Жив я без совка, тепер з совком номер два жити буду. Якщо подарунок, то на шару і оцет солодкий. І совок не совок, а екскаватор з пропелером. Може й не помру…
І Серафим вийшов з тої дивної крамниці і пошкутильгав вулицями. Він хотів подарувати грошові знаки собаці, що зустрівся йому на тротуарі, але пес зневажливо відвернувся…

Частина VIII. Серафим та портрет Торквемади

              «…Як чашу вина на застільній здравиці,
                Піднімаю віршами наповнений череп…»
                                                                        (Володимир Маяковський)

Якось одного літнього дня – а день був приємним та теплим – Серафим обрав своїм ложем не тротуар, як завжди, а клаптик асфальту біля стіни будинку – великої і плоскої, без вікон, без дверей, що пофарбована була не сьогодні і не вчора жовтою фарбою. І філософствував Серафим того дня не про сенс життя, не про суть буття, як завжди, а про часи Ренесансу. Потрібно сказати, що Серафим в дитинстві захоплювався малюванням, відвідував два рази приміщення художньої школи, і навіть вчителі зауважили в нього особливий талант до сього мистецтва. Шкода, що Серафим Петрович не розвинув свій талант і царину сію закинув. Лежав собі Серафим, мислив про творчість Джироламо Маччієтті, але тут хвилями накотились на нього спогади, і Серафим намалював на стіні портрет Томаса де Торкмемади кольоровими кавалками крейди, які подарував йому якось – не так давно, в суботу учень гімназії номер п’ять Петрик Булочкін. Портрет вийшов яскравим і виразним – Торквемада дивився на перехожих наче живий. Серафим ліг під портретом на свій знаменитий килимок і продовжував філософствувати про майстрів Відродження. Перехожі зупинялись і дивувались. Мало хто лишався байдужим, побачивши портрет Торквемади.
Йшла мимо жаліслива і сентиментальна бабуся в синій хустинці з візерунком у вигляді рожевих квіточок та в бузковій шерстяній кофтинці:
– Ви навіщо це портрет Торквемади на стіні намалювали? Це Вам Флоренція чи що? Це Пітер, батечко. А Пітер – це Північна Венеція. Намалювали б краще портрет дожа Джованні Дандоло, а не оцього математика долі, геометра фатума.
У відповідь Серафим тільки посміхнувся і продовжував мрійливо дивитися в нескінченність.
Потім мимо йшов пенсіонер з паличкою, що була витесана з сухого клена та в піджаку в клітинку – зі смужками чорними та фіолетовими:
– Дарма Ви так, Серафиме Петровичу! Ой, дарма! Ні до чого тут оцей портрет Торквемади! Намалювали б краще портрет Савонароли. Це і патріотичніше, і російській людині ближче. Ідеї Савонароли популярні, висять в повітрі, в усіх людей на вустах, особливо в Тамбові. Вас би зрозуміли і менше б лаяли. Савонарола – наша, російська людина. А цей Торквемада – тесля тай годі. Будівничий дірявих каравел, що давно потонули в калюжі часу.
Але Серафим продовжував посміхатися у відповідь і жодного слова не промовив. Як це не дивно.
Йшов мимо мужик середніх років з кудлатою нечесаною бородою, вдягнений у футболку, що бачила ще й не таке і з подертою шкіряною торбою за спиною:
– А ось і правильно! Ось хто врятує Росію! Торквемада! Я Вам більше скажу: буде Торквемада – буде і Росія! А без Торквемади це буде не країна, а бутерброд з гарбузовою олією, який з’їв товстий смугастий кіт. Торквемада – це снігове вітрило північних країн! Так тримати, товаришу Серафим! Сим победіши!
А Серафим продовжував посміхатися у відповідь і блукати десь у царстві мрій.
Йшла мимо дівчина цнотлива, віком десь років сорок, яскраво нафарбована самарською косметикою, вдягнена в білі джинси, в синіх кедах на босу ногу і в блузці – жовтій в зелений горошок, клаповуха, з великими круглими кульчиками:
– І навіщо Ви Торквемаду намалювали? Навіщо?! Вам – безхатькам тільки б кориду дивитися та биків виделками штрикати, а потім котлети їсти недосмажені. Вам волю дай, так Ви весь Пітер на арену перетворите, і тореадорів в костюми паяців одягнете і на вулиці випустите. У Пітері не подобається? Та їдьте собі в Толедо! Там і тепліше, і лимонами пахне, і стегна в матрон товстіші. Теж мені, Пікассо знайшовся! Ви ще б Маху оголену намалювали, кубіст нещасний! Думають, якщо вони з філософського стану, то їм все можна! Козімо Медічі на Вас немає!
І пішла, гордовито вихиляючи сідницями. А Серафим продовжував посміхатися.
Йшов мимо товариш у костюмі, в окулярах, з портфелем в руках і в лакованих мештах на ногах сорок шостого розміру, з жирними не митими два тижні патлами і вічно незадоволеним виразом обличчя:
– Хто це Вам дозволив на стінах міста вітру і дощу малювати портрет Торквемади? Маєте офіційний дозвіл вуличного художника з правом малювати портрети політичних діячів епохи Відродження? Ви б ще портрет Леонардо да Вінчі намалювали! Розпусник Ви старий, збоченець і сибарит! Якби я був міліціонером або поліцянтом, чи прокуратором Іудеї Понтієм Пілатом, я б Вас за це посадив би до в’язниці і розстріляв би потім за таке діяння. А ще філософ колишній! Теж мені, Труфальдіно! Сентехнік бергамський!
Але Серафим продовжував мріяти і посміхатись. Наче не його розстріляти зібрались, а Матильду Тосканську.
Йшов мимо юнак, схожий на студента. Тільки не на Раскольнікова, і не на Базарова, а на Дем’яна Бідного пітерського ґатунку:
– І правильно! Дуже до речі Ви портрет Торквемади намалювали! Росія дуже схожа на Італію часів треченто, і зовсім не гірша тої країни смугастої! У нас навіть мафія своя російська є. І не гірша за сицилійську, навіть краща, аніж якась там «Коза ностра». Я би взагалі замість рублів флоріни золоті карбував. А Новгород перейменував би в Неаполіс Ільменський. А патріарха назвав би Папою Московським. Я і сам то давно тещу сеньйорою називаю, а дружину Луарою. Хочете я Вам зараз «O sole mio» заспіваю? Тенором? Не хочете? Ну, як хочете! Чао, бамбіно! І не засмучуйтесь!
Хоча Серафим засмучуватись зовсім не збирався, тільки продовжував посміхатись і дивитися на людей і собак.
Йшов мимо ще один чоловік, не молодий, але й не старий, у сірих штанах і в сірій сорочці буднів. Побачив він портрет Торквемади, здригнувся весь, почав голосно співати «Арріба, Еспанья!» і марширувати. І довго ще тупіт його кривих ніг і гортанний спів неслись вулицями Міста.
Серафим на це не відреагував ніяк, тільки продовжував посміхатись.
Потім з’явилась якась дама середніх років, одягнена явно не по моді, в окулярах і з синяком під лівим оком. Вона довго роздивлялася портрет Торквемади, нахиляла голову то направо, то на ліво, цокала язиком, голосно чмокала, зітхала: «Та-а-а-а-ак!», а потім проголосила:
– Дровиняк, значить, Вам бракує, дровиняк та хмизу. І юрби навколо хмизу, і телепня мускулистого в балахоні. І ще одного дивака з ковпаком паяца на голові. І народу веселого – погрітися біля вогню прийшли, теж мені, масляна! Гуляння народне. Збір макулатури. План по єретикам за 2017 рік виконаєм і перевиконаєм. Намалювали б Ви краще кораблик з вітрилами, а я б сіла би на нього та попливла б в далечінь… До Землі Ван-Дімена…
Серафим перестав посміхатись. Йому стало сумно. А потім почав падати дощ – рясний та мокрий. Бо сухих дощів не буває. І малюнок зі стіни змив. Серафим змок до нитки, але так і лишився лежати біля стіни і думати: «А добре було б зараз померти…»

Частина ІХ. Серафим і Смерть

                «Світ дикий і пустий. Земля і Небеса
                Осиротілий рід людський жаліють.
                Без квітів луки і без яхонту перстень…»
                                                                          (Франческо Петрарка)

Про різне філософствував Серафим, споглядаючи марноту Міста. Дуже навіть про різне. Теми для роздумів виникали в його хаотичній свідомості самі по собі, або були надіслані з надхмарних сфер, або підказувались Тими, Що Минають. А таких людей було в ті часи чимало на вулицях Міста. Особливо типи теплими літніми днями, коли час сієсти ще й не думав починатись, а час пробудження зі сну вже поринув в Лету. Я не знаю, хто спонукав Серафима думати про Смерть. Не я – це точно. З вишніх сфер до Серафима приходили теми світлі, радісні, метафізичні, одухотворені, а такі ось понурі та декадентські – ніколи. Сам же Серафим наслідував Конфуція і любив повторювати мудрість: «Ми ще не знаємо, що таке життя, звідки нам знати, що таке смерть?» І тому філософствував і говорив про життя, намагаючись зрозуміти, чим є цей феномен, ця дивина буття, ця флуктуація ентропії, цей спосіб існування колоїдних розчинів. Чи вдалося Серафиму зрозуміти, що таке життя – не знаю. Не відаю. Мені він про це нічого не говорив. І для мене запитання «що є життя?» так і лишився відкритим і загадковим. Навіть незвіданим. Як Terra incognita для Джеймса Кука. Як Велика Порожнеча для Юрія Гагаріна. У чому сенс життя, я ще якось, з горем навпіл, зрозумів, і то…

І я був вкрай здивований і навіть знічений, коли довідався, що Серафим крім всілякого іншого філософствує про Смерть. Не очікував я такого от такого повороту думки в його бесідах і судженнях – не очікував! Але!

Якось зранку я здійснював прогулянку Містом з метою приємного марнування часу (точніше часопростору, бо час з простором поєднаний нероздільно!) і періодичного заповнення легень повітрям, в якому досить багато кисню. Це мені необхідно для роботи мозку. Не встиг я повернути на куті Вулиці в пошуках крамниці, де продають різні смачні і корисні для тіла нашого напої, я помітив випадково Серафима, що лежав собі на тротуарі, що зроблений для перехожих, на імпровізованому килимку з легкою посмішкою на устах і розпочатою пляшечкою горілочки прозорої в руках. Біля Серафима знаходись двоє Тих, Що Йдуть Мимо (не плутайте з Минаючими!). Один із цих вищезгаданих громадян республіки знаходився в вертикальному положенні тіла відносно поверхні землі (суворо перпендикулярно до поверхні Землі), а інший на вприсядки, як сидять на жердинці курочки та півники або громадяни, що перебувають під вартою держави за скоєні порушення суспільного устрою. Обидвоє Тих, Що Йдуть Мимо були молодими людьми, років, так, приблизно, двадцяти восьми з половиною з часу їх народження. З хвостиком. Одягнуті вони були охайно, демократично, трохи навіть естетично, але не без легкої зневаги до свого зовнішнього вигляду. Капелюхів на головах їхніх не було, напевно, по причині доволі теплої погоди і поведінки лагідного Сонця – світила нашого, яке в той день лисини людські не припікало. Ось, думаю, спитають вони зараз Серафима про погоду – яка, мовляв, нині погода в Місті. Або спитають Серафима про заморське зілля, яке сушать, мелють, а потім набивають ним білі паперові трубочки і запалюють їх, а дим, що від того зілля палаючого навіщось вдихають. Спитають про наявність цього зілля в Серафима. Але ж, ні! Зовсім інакше вони запитали! Замість такого звичного запитав один Той, що Йде Мимо в Серафима:

– Шановний Серафиме Петровичу! Скажіть, а що таке Смерть?

Ну, думаю, зараз Серафим скаже молодій людині куди він зараз має піти і з якою метою, і хто він такий пояснить йому. Але, ні! Не так трапилась ця подія, не так вона відбулась. Серафим здивовано подивився на людину чоловічої статі, зневажливо посміхнувся і відповів:

– Дурницю Ви сказали, молодий чоловіче, пане без капелюха! Дурницю! Я Вам пробачаю, звісно, бо не відали Ви, що таке от говорите. Як можна дати визначення тому, чого не існує? Неможливо це! Бо немає ніякої смерті, вигадки все це. Придумали для того, щоб людей лякати. Але чимало людей повірили цій безглуздій вигадці і бояться! Людина – це зовсім не колоїдний розчин поліпептидів, зовсім не білкове тіло, не хребетна двонога тварина з гіперцефалізацією. Людина – це Дух. А Дух – безсмертний, незнищенний, вічний. Дух не може припинити існування. Дух тільки змінює тілесну оболонку, втілюючись знову і знову, змінюючись, як змінюється візерунок в калейдоскопі, але зникнути не може. І якщо ви не пам’ятаєте про свої минулі втілення, то це не означає, що їх не було. Я ось пам’ятаю. Якщо існує якийсь візерунок дхарм, то зникнути він не може, може тільки змінитись. І змінюється. Щосекунди. Те, що Ви називаєте смертю є тільки хитким містком між двома перевтіленнями Духу. Між двома перетвореннями. І найкращий доказ вічності Духу – нинішнє існування кожного з нас. Крім того, оце ось оце поєднання дхарм – елементів психіки, елементів «Я» – цей орнамент постійно змінюється: «Я», що було хвилину тому, зовсім не те «Я» в цей момент часу, а ще через хвилину буде зовсім інше «Я». Виходить, що я кожну мить помираю і виникаю знову. Це означає, що смерть – це просто безглузда ілюзія, гра вашої хворобливої уяви. Крім того, Дух людини це лиш частинка Суті Всесвіту. І можливо злитися з Абсолютом Всесвіту воєдино. А Суть Всесвіту безсмертна і незнищенна. Так, що не докучайте мені зі своїми дивними фантазіями і затьмареннями. І йдіть собі блукати Містом.

Здивувались Ті, Що Йдуть Мимо почувши такі слова Серафима, дуже здивувались. А потім пішли собі, як і належить Тим, Що Йдуть Мимо. Звичай у них такий є – йти собі, минати. Так вони і все життя минають. А потім в іншій іпостасі втілюються і знову минають – все мимо та мимо…

Написав я оце – оцю повість сумну чи то веселу і ось в такому вигляді вирішив виставити її на загальний огляд моїх читачів і шанувальників. І почитальників. Але раптом. Але ось трапилось – несподівано. Не встиг я перо своє воронове відкласти, не встигло чорнило на ньому висохнути, не встиг я притрусити папір з текстом золотим пилом (як любив це робити Оноре де Бальзак), не встиг я наповнитись відчуттям власної гідності і посміхнутись радісно, як зайшов до мого «кабінету невдахи» Уважний Читач. Він завжди заходить невчасно і недоречно. Зайшов він, значить, і без будь-якого «добридень» чи «перепрошую» прямо з порогу:

– Добродію! Пане писако! Прочитав я назву вашого, з дозволу сказати, «оповідання» «Серафим і Смерть» і подумав: а чи не «вбити» Серафима зібрався автор повісті?
– Та, Ви що?  З чого Ви отаке вигадали?
– Знаємо ми Вас, підступного й мерзенного каламаря, Ви не одного свого літературного героя «вбити» зволили! Навіть тих, прототипи яких живуть собі здоровенькі. І навіть не знають, що на сторінках Ваших оповідань вони давно загинули найтрагічнішим чином. Та Ви вбивця, дядечку! Вбивця та кровожер! Неабиякий до того ж!
– Безглуздя та абсурд Ви сказали, шановний пане Уважний Читач! Повний абсурд! Серафим – істота безсмертна, вічна. Він хоч і безхатько, але вбити його неможливо. Навіть на сторінках оповідання мого. Навіть, якщо припустимо помилковість його філософії про безсмертя Душі. Навіть тоді.

2

Автор публікації

Офлайн 2 дні

bratlibo

450
Коментарі: 40Публікації: 252Реєстрація: 11-04-2020

Золоте перо

Достижение получено 31.05.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 100 і більше публікацій