Для голосування необхідно авторизуватись

ПОДРУГИ

“ТИ ВІДКРИЙ ПОДРУЗІ ДВЕРІ, АЛЕ СЕРЦЕ ЇЙ НІКОЛИ ТИ НЕ ВІДКРИВАЙ…” слова народної пісні.
Юля сиділа на кухні за столом, охопила голову руками і невтішно ридала… Як же він її набрид зі своїми п’янками! Що ж за доля така дісталася їй? За що? Чому ж доля її матері повторюється до дрібниць у неї самої?…
Невже це плата за те, що вона колись, у юності так поступила зі своєю найкращою подругою?
У іншій кімнаті начебто все стихло. «Напевно влігся спати», – подумала вона. Сльози поволі переставали текти очей. Вона встала із-за столу, якусь хвилинку прислухалася, і впевнившись, що у сусідній кімнаті тихо, підійшла до плити, поклала чайник на вогонь. Потім підійшла до вікна, відкрила фіранку, глянула униз. За вікном – монотонна картина, яку вона спостерігала майже щодня. Внизу, у дворі багатоповерхівок у надвечірню пору метушилися люди. Кожен заклопотано спішив після робочого дня додому. На вулиці сутеніло . Вона відчинила вікно. Їй в обличчя дмухнув вітер і заніс із собою у квартиру потік життєдайного свіжого повітря. Юля підійшла до вікна ще ближче . Уже й осінь за вікном… «Скоро випаде сніг…» – подумала вона.
Її погляд втупився далеко, за горизонт будинків багатоповерхівок невеличкого містечка, що було розташоване серед північних лісів і рік країни. Там, на заході, далеко-далеко, за тисячі кілометрів, у іншій країні залишилася її Батьківщина, рідні, батьки. Усі там, разом…Одна вона тут, далеко від усіх, така самотня душею… Ну, звичайно ж ще діти. Це те, що тримає на цьому світі, від чого жевріє надія, і вогник любові у серці. Якби не вони, то часом би вовком вила від самотності… Бо з чоловіком уже давно нічого спільного не було, окрім даху над головою. Кожен жив сам по собі. Ну, ще є подруги, але вони поруч лише коли проводять час разом на роботі. Та, зрештою – у самих теж є проблеми, про які кожна з них воліє мовчати.
Сонце на ту пору уже до половини сховалося за сусіднім високим будинком. А там, далі, далеко, де сонце сідає – її Батьківщина. Мама старенька, і… вона… щаслива… Не те, що Юля.
Тим часом чайник закипів, і весело засвистів, сповіщаючи що до приготування чаю готовий. Юля взяла з полиці свою улюблену чашку, поклала на стіл, в очі кинулася невелика скілочка. Чашка була надбитою. «Отак і моя доля надбита, і надбив її, як і цю чашку чоловік Сергій.»
Налила із заварника, що стояв на столі густого, темного чаю, потім додала кип’яток, всипала цукор, і знову підійшла з чашкою до вікна. Знову згадала її, свою колишню подругу Любу.
Останнім часом, подорожуючи безмежними просторами інтернету, ненароком натрапила на її сторінку у одній із соціальних мереж. На усіх фото Любка зі своїм чоловіком, виглядає такою щасливою…Очі аж світяться! А я?…
«Краще б він був залишився з нею. Не змарнувала б я своє життя. Що я бачила хорошого за ці прожиті з Сергієм роки? Крім роботи, дому та піклування про дітей… Жодного разу навіть на морі не була… Навіть не знаю, що воно таке, те море. А Любка он – і на морі, і у горах, завжди усміхнена така, завжди з чоловіком. Не життя у неї, а казка! Я ж крім сліз та важкої праці , побоїв та сварок нічого більше в житті й не бачила… Добре, хоч діти підросли, та тепер стають на захист матері, то вже Сергій не простягає руки, як раніше було… Словом лише ображає. Та за ці роки уже звикла. Адже словесно стерпіти легше, ніж потім ховати синяки під тональним кремом, і щоразу колегам по роботі брехати, придумуючи все нові пригоди. Хоча, треба бути геть дурному, щоб не зрозуміти, звідки беруться ті синці. Якою ж я була сліпою! Чому ж не звернула уваги ще тоді, що з молоду Сергій частенько заглядав до чарки… Але ж він був такий гарний! Високий, статний, зі смаглявою шкірою, ямочками на щоках, та чорними, мов вуглинки очима, і таким же чорним, смолянистим, хвилястим волоссям. Справжній красень! »
Коли вперше приїхав увечері на своєму мопеді, і зовсім не до неї приїхав, не до Юльки, а так, дізнатися про подругу Любку, чи не образилася вона на Сергія за те, що не приїхав учора до неї… Спитав, потім ще поговорили трохи «ні про що». Юля тоді зізналася Сергієві, як подруга «сохне» за ним. Та він якось так по -особливому дивився на неї… А на слідуючий вечір знову приїхав, та вже не так цікавився Любкою, а більше фліртував з нею, з Юлькою. Щоправда, на слідуючий день, у школі, Юлька відверто зізналася подрузі про візит її кавалера до неї. Любка все давала настанови, мовляв, скажи так і так…Та через декілька днів Сергій знову приїхав, і відверто сказав, що приїхав не для того, щоб вести мову про Любу, а тому, що покохав її, Юлю. В той вечір вони довго сиділи, розмовляли, а потім Сергій поцілував її в губи. Солодко і по-дорослому. Вона й не відштовхнула його. «А що ж подруга скаже?»- промайнула думка у Юльки. «Та, зрештою, яке їй діло до того, що скаже подруга. Адже це її життя, її щастя! І воно зараз отут, поруч із нею».
Юлька не стала довго ховатися, а відверто все розповіла подрузі про побачення з Сергієм, на що Любка тихо якось, але досить впевнено спитала:
– Він тобі подобається?
– Так. – Зніяковіло відповіла Юлька.
– Ну, то бери його собі. Насильно ж коханою не будеш. – Посміхнулася зі сльозами на очах Любка.
– Ти правду кажеш? – Зашарілася дівчина.
– Так, правду. Як близькій подрузі я бажаю вам щастя. – Люба розвернулася і пішла порожнім шкільним коридором до виходу. Юлька так і залишилася стояти біля вікна. І не знала, чи радіти, чи плакати їй…
Так і почали зустрічатися вони з Сергієм, який був на чотири роки старший від дівчини. Потім – армія. Юлька залишилася у десятому класі, і вірно чекала увесь період солдатської служби Сергія.
А Любка після дев’ятого класу поїхала вчитися у інше місто. Так, їхні дівчачі мрії розлетілися на друзки, бо ще недавно подруги планували вступати до училища лише разом.
Після одинадцятого класу , як Сергій прийшов із армії вони з Юлею зіграли весілля. Найкращої подруги Любки на весіллі не було. Її не запросили.
Коло щирої, дитячої дружби було розірвано. А скільки часу проводили за ці роки вони разом! Спільні вихідні, коли разом гралися, разом спали, разом ходили у кіно, разом працювали на городі , разом училися готувати їсти…
Юлька не думала тоді, на весіллі про подругу. Затьмарена щастям Сергієвого кохання, – вона легко відпустила подругу зі свого життя. До того, ж старший брат Юлі, що приїхав з іншої країни на весілля до молодих запропонував поїхати жити туди, у робоче молоде містечко, де обіцяв гарну роботу, достойну заробітну плату. Молоді погодилися. Але Юля не знала, яке життя чекає її там, на півночі, далеко від батьківщини.
Пізніше вона дізналася, що Люба вийшла заміж за сільського парубка, та шлюб їх тривав недовго. А потім, як писала мама, до Любки приїхав якийсь молодий чоловік, з обласного центру, і без всіляких залицянь забрав її з малою дитиною з собою у місто. Не раз і Юлю така думка бентежила – покинути Сергія. Але ж двійко малих дітей… Шкода було їх. До того ж , Сергій непоганий батько. І… може зміниться колись… Перестане пити….
А роки йшли…
З часів шкільної лавки більше так і не бачилися колишні дві подруги. Уже й два десятиліття промайнуло…Діти виросли. Уже й вони школу позакінчували… І все частіше вечори проходили у самотності порожньої квартири.
Хотілось би поспілкуватися з подругою. Як склалася її доля? Де працює? Як живеться їй? Хоча, на світлинах у інтернеті вона виглядає таки щасливою. Треба буде набратися сміливості, і написати їй листа. Попросити за все пробачення… З тими думками і закінчила своє чаювання. Пішла в душ, помилася, зайшла у спальну кімнату, де на ліжку спав п’яний чоловік. Подивилася на нього брезгливим поглядом, підійшла до шафи, взяла нічну сорочку, і вийшла зі спальні. «Краще спатиму у вітальні, на дивані» – подумала про себе Юля.
Ніч пройшла неспокійно, чомусь усю ніч снилася подруга, про яку думала напередодні ввечері. Тому, вранці Юля встала і першим ділом сіла за комп’ютер, увійшла в мережу і рішуче взялася писати подрузі листа. Написала про все, промовчала лише про те, що у сімейному житті Сергій справжній тиран і п’яниця. Попросила у подруги пробачення, за те, що колись «відбила» кавалера. На душі враз відчула велике полегшення. Виключила комп’ютер, і почала збиратися на роботу. А ввечері летіла додому, мов на крилах, і чомусь дуже хвилювалася. Чи відповість давня подруга? Чи може й досі тримає на серці образу?…
На сайті соціальної мережі її чекало повідомлення: «Дорога подруго! Я вже все давно забула. Усе і всім давно пробачила. Життя продовжується! Дуже рада тебе побачити, хоч і віртуально! Живу добре, маю гарну сім’ю. У шлюбі я щаслива, чого й тобі бажаю!»
… Юля перевела погляд у вікно.
– «Вона мене пробачила, а Бог напевно – ні.»

2

Автор публікації

Офлайн 3 роки

Galina Surzhok

53
Коментарі: 0Публікації: 16Реєстрація: 18-07-2018

Бронзове перо

Достижение получено 14.09.2018
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій