Для голосування необхідно авторизуватись

Спека

                                          «Містер Джінкс пішов у самого себе,
                                             бо це було єдине місце, куди він мін би піти…»
                                                                                                                       (Чарльз Дікенс)

Над степом – спека. Серед опаленої сонцем і пожовклої трави і вже брунатної нетреби зацвів петрів батіг, цмин та деревій – значить літо вже в апогеї, в апофеозі. Намагаюсь пригадати, як у цих же місцях мордував мене півроку тому мороз і зимовий вітер. Намагаюсь і не можу – не вірю, що це було: спека вимордовує не менше морозу. Людині, загалі, властиво «не пригадувати». Колись я буду не пригадувати війну, не вірити, що це все було. І не десь там в Африці, а саме зі мною. Пробував читати вірші Варлаама Шаламова (в офіцерській сумці була в мене тоненька книжечка «З колимських зошитів») – уява працює важко – край вічного холоду ніяк не вповзає в свідомість серед цього гарячого степу.
Два бліндажі з’єднані шанцями – в них (крім мене – дивака з гарячковою свідомістю) двоє солдатів – моїх супутників на цей довжелезний день: один селянин з Черкащини, а інший – типовий люмпен-пролетарій (ще того зразку, НЕПівського) із Запоріжжя. Десь далеко – канонада. Чужа. Докучлива. Глухий удар в землю (недалеко): «Бум!». Потім огидний звук: «Фур-фур-фур-фур-фур…» і «Бах!» – високо в небі, тільки чорна куляста хмарка. І потім металевий дощ на землю.
– Сепари з «Гвоздики» пальнули. Від землі зрикошетило. Підривник фугасний. – (це моя репліка у цій римській гладіаторській виставі.)
– Точно. Сто двадцять два міліметри.
– Турбуючий вогонь. Провокують на «відповідку». Така «балалайка» судячи по всьому буде до самого вечора!
– В натурє?
– У натурі не буває обстрілу фугасами. Він буває тільки в тільки в техногенному світі спотвореному урбаністичною постіндустріальною цивілізацією.
Люмпен-пролетарій подивився на мене таким поглядом, яким дивляться хіба що з-за високого кам’яного муру чи в задзеркалля. Десь, виявляється, існує інший, небачений йому світ… Знову бабахнуло – на цей раз ближче, і фугас вибухнув у землі, здійнявши хмару куряви.
– Знову не влучили. Це кажу світові я – людина-мішень. Ви чомусь виглядаєте сьогодні дуже сумним.
– ???
– У Вас меланхолійно-зажурений вираз обличчя.
– Ви помиляєтесь, капітане. Це ілюзія.
Далі мовчання. Слухаємо музику вибухів. А потім розмова знову виринає з нічого, з тої порожнечі між словами.
– А я на своїх сотках пшениченьку посіяв. Земельки в мене всього нічого, але зібрав п’ять центнерів. Бо я пшеничку підживлював і на сніг, і на корню.
– Не розумію, чому втіленням англійської поезії вважається Кітс. Це ніяка не англійська поезія, і навіть не британська. Це академізм в чистому вигляді. У цій поезії повністю відсутній колорит! Може тому, що Британія занадто рано стала світовою імперією, а йомени (ці носії англо-саксонського духу і традицій) зникли з культурного світу Англії теж надто рано. У слов’ян і різних там італійців селяни – ось вони. А в Англії – орендарі, наймані робітники на землі. Ось і почали творити культуру клерки та відірвані від реальності аристократи. Теж мені джентльмени знайшлися!
– В натурє!
– А я коли взяв пшениченьку до рук, одразу сказав – вологість тут вісімнадцять відсотків. Треба покласти на брезент і сушити. Інакше пропаде.
– Якщо ви хочете знайти справжню британську поезію, шукайте її серед кельтів. Англомовних кельтів, звісно. Після смерті Турлафа О;Каролана безглуздо говорити про кельтомовну поезію. Роберт Бернс, Томас Мур, Вільям Батлер Єйтс, Роберт Стівенсон – шукайте там. Британські острови – це кельтський світ. Англо-сакси потрапили в нього і загубились там. Не змогли створити власної окремішньої культури на цих островах-уламках старої Європи. Тільки синтез, тільки трансформація – і кельтських елементів, і германських. І можливо, ще взагалі якихось невідомих нам до індоєвропейських. Тільки не кажіть мені, що кельти там теж зайди. Не треба.
– А один мій знайомий привіз з Харкова насіння соняшника. Отаке велике і з металевим блиском. Соняхи виросли такі як колеса від возу. І горобці їх не дзьобали. Але через пару років стали звичайнісінькі – сорт зіпсувався. та я соняхи і не вирощую. Після них земелька виснажується і не родить.
«Ба-бах!» – знову землю струсонуло – ще ближче до нас. Явно стріляли навмання по нашим позиціям – без будь-якої конкретної цілі. Аби стріляти.
– Йо-майо! Фіга сє вєсєлуха!
– Я раніше не знав, що Артур Конан-Дойл ірландець. Пізно довідався. Раніше просто не розумів, чому його твори набувають такої виразності, такого поетичного щему тільки тоді, коли торкаються кельтського ґрунту: чи то Шотландії, чи то кельтських слідів в Корнуолі, чи то ірландців, які тиняються світами. Ірландська література мала величезний вплив на європейську цивілізацію взагалі. тільки не кажіть мені, що ірландська література це міф, що Джонатан Свіфт – це тільки пересмішник і фантазер, що Бернард Шоу дивак, що Вільям Батлер Єтс – містик, Томас Мур – католицький теолог, Оскар Вальд – неправильний страждалець, Шеймус Гіні – банальний реаліст. Це неправда.
– А шахта N-ська самая нова з усіх, але там, як на зоні! Бєспрєдєл. Кеп, щщщас у нас болванка попаде, я хочу сказати важне: ірландці – це самий хароший народ!
Земля струсонулась від чергового вибуху. Не влучили. Нам пощастило в черговий раз.
…Я раптом подумав, що все на світі перетворюється у суцільний абсурд. Троє зовсім різних людей сидять в одній ямі і розмовляють. Кожен по суті пішов у себе і розмовляє не з товаришем по війні, а з уявним співбесідником, тільки інколи вириваючись в реальність. Що поєднує нас – цю химерну трійцю? Війна, Вітчизна, вир життя і смерті, що затягує, поглинає, знищує твоє «я».
…Пригадалося раптом: кілька тижнів тому я приймав присягу у щойно мобілізованих. Люди різного віку: і молоді хлопці і сиві діди стояли на майданчику біля техніки, підходили до столу, брали зброю і клялися померти за Вітчизну. У голосах метал і жадання до бою. Почався дощ. Краплі падали і на зброю, і на листок з присягою, і на список з підписами, і на обличчя людей, що ставали на очах солдатами. Небо, певно, знало щось, багато з цих людей загине, і плакало за ними. Солдати бадьоро вигукували слова – вони рвалися в бій. Кожному з них я тис руку і говорив схожі прості фрази. Але найважливіше було в погляді, в оцьому обміні поглядами. Кожен погляд говорив своє, але переважно: «Я знаю, на що йду, але так треба. Це неминуче. Я інакше не можу.» Підійшов до столу солдат з ім’ям Махмуд Саворай-Озоді. Я все боявся, що він не зможе прочитати текст українською мовою. Хоч йому перед тим і пояснили, як вимовляються українські літери. Але він прочитав майже без акценту. Певно, громадянином України він став не вчора. Я потис руку і ми теж обмінялися поглядами: «Ти йдеш помирати за мою Вітчизну? Чи ця земля стала і твоєю Вітчизною?» «Я йду вмирати за свободу. Твоєї і моєї Вітчизни. Моя земля теж поневолена. Визволю твою землю, а значить потім визволю і свою.»
Я не планував і не очікував, що я повернусь додому живим, а не в дерев’яному макінтоші. Але виглядає так, що я таки повернуся живим. Невже я все забуду? І обличчя цих солдат, і шматки людських тіл на землі? Невже я хоч щось комусь пробачу? Невже я забуду солдата, що кинувши мені фразу: «Це не війна, а м’ясорубка!», застрелився в мене на очах…

липень 2015 року

 

2

Автор публікації

Офлайн 10 години

bratlibo

528
Коментарі: 41Публікації: 277Реєстрація: 11-04-2020

Золоте перо

Достижение получено 31.05.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 100 і більше публікацій