Тихо, немов у могилі.
Осінню ночі урочі.
Падають яблука стиглі.
Маряться лики жіночі.
Тихо за неї, за себе
оберігаю надію.
Може на сьомому небі
душу її обігрію?
Тихо! Інакше – ніколи…
І заблукають у полі
душі-перекотиполе –
вічні заручники долі.
Тихо… Далека дорога.
Може, у келії Бога
рідна душа обізветься.
Тихо. Немає нікого.
У подорожника цього
рана на лінії серця.
Та не почиє у Бозі,
поки обом по дорозі.
Тихо?
Чи серце не б’ється?
Автор публікації
користувач
