Не можна спати…
Цей рясний грудневий дощ безжальним катом
серце зморене карає,
слізьми розбиту душу омиває,
сочиться до її найглибших товщ…
Що сподівання?…
Що надії марні? Що?
Коли закутий ти в тугий ланцюг обставин,
мов заплатив свободу й волю як заставу,
та приплатив, насправді, за ніщо.
Та ще й той дощ…
Бридкий холодний,
замість снігу…
Не спиш,
думок лихих читаєш книгу.
Спасінь гортаєш список й невідбутих прощ.