Пам’ятаєш, як там у Муракамі?
Про що говориш, коли біжиш?..
Про те, що ці двоє колись були нами,
Їм так кортіло всього і чимшвидш!
Їм завжди так багато давали авансів…
Відкриваючи двері щоразу, лиш стук,
Дві субстанції, дві грані одного перформансу,
Я вдягалась у слово… А ти… Скоріш в звук.
Ми долали так часто себе і безмежжя,
Без сили впадали у відчай і сон.
Ти сплітав мої дні із табу і обмежень…
Недолгугий спектакль – такий моветон.
Не стрибай! Я хочу залишитись струнко,
Із поглядом в обрій, із думками вгорі –
Ми були не адресою, таким собі пунктом,
В цій шаленій, безглуздій, заплутаній грі.